38 Сергій

З постачальником я врешті-решт розбираюсь. Виявляється, брат йому нахамив, сказав щось образливе і зверхнє про його національність, ну бляха, навіщо цей придурок таке робить? 

— Наступного разу я сам буду вести з вами комунікацію, а з Матвієм обовʼязково поговорю, це неприйнятно. Мені дуже шкода, що так трапилось. Сподіваюсь, на наші ділові стосунки, мої з вами, цей неприємний досвід все ж не залишить осаду, — про брата я спеціально не кажу. Той придурок своє сьогодні точно отримає. Та я більше його не підпущу до людей, що придумав, гад!

— Так, бувають непорозуміння, але добре, що ми все з’ясували. 

Ми тиснемо руки і слава Богу, проблема вирішується. Далі я сідаю в машину і дзвоню Поліні. 

— У тебе все нормально? Я щойно звільнився. Хочеш пообідати? 

— Та у нас тут з Славіком проблеми, — каже вона. Вухо шкрябає це “Славік”... — В котокафе побили вікна. 

— А чого це ти до нього на "Славік"? — перепитую. — Ти там? Чи де? 

— А як? Ми майже однолітки. 

— Він твій підлеглий, — насуплююсь. Мені реально чомусь прямо неприємно, що вона ще й захищає своє "право" на називання його "Славіком". 

— Тим паче, що мені підлеглого по-батькові кликати? —  вона дивується. 

— Вячеслав, — кажу я, насуплюючись ще більше. — Чи ви прямо так гарно поладнали? — здається, я ревную. — Може вже і пообідали разом?  Тому ти на обід ніяк не відреагувала? 

— Пообідали, вибач, я голодна була, той бургер був маленький… 

Я підтискаю губи. Бляха, мене це прямо бісить. 

— Зараз я приїду…

***

На місці ми розбираємось швидко. Я знову підіймаю камери, так як тепер вони включені і захищені, ми бачимо, що вікна побили явно цілеспрямовано. Це був якийсь чоловік в капюшоні і з довгим горлом на светрі, який він натягнув аж до носа. Він явно готувався до того, що його знімуть, бляха!

Але є одна зачіпка, він сідає в тачку далі по дорозі. Я кажу своїм пробити машину. 

Поки я все це роблю, Поля мило спілкується зі Славіком. 

Коли я підходжу до них, вони схили голови до його планшета, де він щось активно показує.  

Я ледь стримуюсь, щоб не сказати щось таке, щоб придурок відсторонився. Але стримуюсь. Натомість підходжу до Поліни і торкаюсь долонею її талії.

— Може, ти вже і вечеряти хочеш? Ми тут доволі довго розбирались. 

— Так .Їсти знову хочеться, — вона киває. — Ми тут якраз обговорювали страви, Славік показував можливі варіанти дизайну і подачі… То апетит розігрався. Що там з вікнами? Певно довго будете шукати, хто це зробив. Але головне, щоб поставили нові вікна, Славік каже, це не дуже й дорого. 

— Славо, ти хіба дизайнер їжі, хай тим займуться інші люди. Поліно, поїхали повечеряємо. Хай Слава викликак охорону і ремонтників.

Поліна махає менеджеру на прощання. Той їй усміхається.

— До завтра, Поліно.

Коли ми сідаємо в машину я кажу:

— Ти чому дозволяєш йому загравати з тобою? Якби всі вважають, що ти вагітна від мене, поводься відповідно. 

Не хочу, щоб вона зрозуміла, що я реально ревную, але певно з мого стану це все ж помітно. Хоч я і намагаюсь мінімізувати ризики розкриття.

— Та я і не заграю з ним, — вона ховає очі. — Я розумію про репутацію.

— А якби не репутація, загравала б? — підтискаю губи. 

— А тобі не все одно? 

— Мені неприємно, — я насуплююсь ще більше. — Неприємно на це дивитися. 

Далі Поліна нічого не каже. Певно, воно і на краще. А що вона мала казати? Що вона — не моя власність? Чи ще щось таке? Що ми не справжня пара?

Саме про таке ми домовлялися…

Ми приїжджаємо до ресторану і там вечеряємо. Знову так нормально і не поговоривши. 

Вдома я взагалі йду до свого кабінету. Мені треба про все подумати. Робота трохи відволікає. 

Коли мій телефон дзвонить, я дивуюсь, бо на годиннику вже перша. 

— Тут на “Рандеву” проблеми. Бійка. Поліція. 

— Але заклад мав бути закритий вже більш ніж як години три…

Гортайте далі, там продовження --------->