37 Поліна

Через Марину Віталіївну всі вранішні плани йдуть шкереберть. Я мала зустрічатися з Вячеславом, менеджером по кафе. Але натомість голодна, чекаю допоки завершиться сніданок, щоб їхати в клініку. Я гуглю, чи можна їсти перед такими тестами. 

Пишуть, що їжа ніяк не впливає на кров. От і прекрасно. 

Як тільки ми з Сергієм виїжджаємо з дому ,відразу прошу його заїхати на заправку і взяти мені бургер. 

— Мене нудить, — кажу я. — Лікар казала, що сніданок обов'язкова частина, щоб не було токсикозу.  

— Авжеж, не проблема, — киває він. — Правда, бургер це якось не дуже здорово. Може, щось інше? 

— Бургер, — кажу вже уявляючи його на смак. Відразу слина виділяється. Так. За бургер я б зараз віддала все на світі. — Вважай це примха вагітної. 

— Ну добре… 

На заправці як на зло черга. Ранок, час пік. Хтось каву бере, хтось перекус. 

Сергію хтось телефонує. І  я бачу, що він починає нетерпляче дивитися то на мене то на касира. 

— У тебе справи? — кажу я. 

— Блін, там знову проблеми з постачальником. Поїси в машині? Не проти? — ми якраз підходимо на касу і Сергій купує мій бургер. 

Я не проти їсти і в машині. 

— Мене теж вже чекає Вячеслав, — кажу я. — Писав зранку, що має час обговорити котокафе. Наскільки я розумію, він у тебе цінний спеціаліст… 

Далі розмова не клеїться, бо я їм найсмачніший у світі чізбургер, і мені не до розмов. 

По вранішніх заторах доїхати до клініки теж швидко не вдається. А коли ми заходимо туди, розуміємо що запізнилися на консультацію з лікарем на півгодини. І доводиться чекати поки він завершить прийом пацієнтки. 

Сергію увесь час хтось чи пише чи телефонує. 

На щастя консультація проходить швидко. Мене заспокоюють, що проби неінвазивні. Тож плід повністю  в безпеці. І пропонують пройти нам з Сергієм на цокольний поверх для здачі аналізів. 

— Я піду здам все першим, ти не проти, якщо пришлю до тебе водія? Щоб ти не їздила зі мною на швидкості зараз? Той стрес тобі ні до чого. 

— Гаразд, — я ж бачу що у нього і так щось там горить.

Коли Сергій їде нарешті запрошують мене. Я навіть не встигаю злякатися. 

— Руку давайте, — каже лаборантка.

— Як руку? — кліпаю віями.

— А ви звідки думали будемо кров брати? З ноги? — та сміється. — Ми з вашої венозної крові відсіємо вільні ДНК плоду. Який термін вагітності? 

— Тижнів вісім чи девʼять, — кажу я.

— Погано. До десяти тижнів результати можуть бути не точними.

Яка різниця думаю я про себе. Сергій все одно планує купити цей результат… Тож багато метушні ні для чого. 

— І коли буде висновок? — питаю, просто щоб відволіктися від вигляду крові, яка наповнює шприц. 

— За сім днів, — відповідає вона.  — Взагалі від трьох до десяти, але зазвичай результат десь на сьомий віддаємо. 

— Дякую.

Мою руку відпускають. Заліплюють ранку пластирем і дають вказівку трохи потримати зігнутою. Та я і так все це знаю.

Виходжу в коридор. Сергія там вже немає. Залишається чекати його водія. А це, певно, буде довго… 

На душі змішані почуття. Цей тест міг би розставити всі крапки над "і". Але замість того буде черговим фарсом. І Сергій ніколи не дізнається, що дитина не лише моя, але і його. 

Я намагаюсь відігнати від себе ці думки. Головне, що дитина росте в мені. Що вона здорова і ми в безпеці. І я навіть маю можливість забезпечити себе через це кафе. 

Хочу присісти на лавку, але у мене дзвонить телефон. Я думаю, що це водій. Може, був недалеко. Але на екрані висвічується імʼя Вячеслава. Отже не терпиться йому зустрітися. 

— Я ще в клініці, — кажу ніяково. 

— Добрий день, вибачте, що турбую… Просто тут дещо трапилось на локації… — його голос звучить якось винувато. — Ми так і не поставили охорону там, бо ж красти нічого… Камери мали включити сьогодні, все перевірити. Але коли я прийшов сюди з техперсоналом, побачив, що нам побили буквально всі вікна… 
Гортайте далі, там продовження --------->