33. Поліна

Ми заходимо в те кафе. Стіни розмальовані котиками, статуетки котиків. Ніби все мило. Але коли проходимо далі, я розумію, що тут вже немає ніякого обладнання. 

— Ви все вивезли на склад? — питаю в Сергія. Певно ж у нього мають бути якісь склади для зберігання печей і холодильників. 

— Дивно, — Сергій дістає мобільний. — Ніби не мали нічого вивозити, зараз наберу колишнього менеджера цього закладу.

Він набирає когось, перекидається парою фраз і каже:

— Макар сказав, що тут мало все лишитись, нічого не вивозилось. 

— Ну може Матвій розпорядився інакше, — я знизую плечима. — Розберетеся. В цілому мені тут подобається, тут можна додати антуражу, затишку. 

Приміщення і справді доволі просторе. І кухня теж не тісна, є де розвернутися. Тож тут можна не лише готувати напої. А і цілком нормальну їжу. 

Я навіть знаходжу якийсь журнал з технологічними картами. 

— О, так тут і було заплановано непогане меню, — кажу, роздивляючись лінії на підлозі, які залишилось від місця де стояли плити. Вони трохи відрізняються по кольору. — Ти впевнений, що готували одні напої? — дивлюсь на похмурого Сергія. 

— Хм, дивно, за тими даними, що я маю, так, тільки напої, — кивнув він. — Цікаво, що ж тут насправді відбувалося. І чому воно було таке збиткове, якщо тут і їжа була. І ще важливіше питання, чому про це я не знав. 

— Ну якби тут стояло обладнання можна було б з’ясувати чи тут готували їжу, чи зрештою визнали це неретабельним, — я знизую плечима. — Але умови всі були. І це добре. Повернемо обладнання і можна буде працювати.

Я навіть трохи заспокоююсь. Все ж не з нуля доведеться все вигадувати. До мене тут попрацювали люди. Залишиться тільки підкорегувати. З тим спеціалістом, якого дасть Сергій я точно впораюсь. 

— А що ти плануєш тут готувати? Наскільки складне меню? Від цього залежить кількість кухарів та інші деталі. 

— Тут технологічні карти, — показую йому журнал. — Ми тобі дамо меню пізніше, я зараз сама ще нічого не придумала. 

Правда забагато інформації і ідей. Треба самій все обдумати, щоб не осоромитися. 

Я торкаюсь його долоні. 

— З’ясуєте за плити, добре? Де вони знаходяться і скільки часу треба, щоб їх повернути на місце. 

— Так, авжеж, мені самому цікаво, куди вони поділись, — киває Сергій. 

Ми ще їздимо по його справах, обідаємо в одному з ресторанів, і нарешті повертаємось в офіс. Спеціаліст, якого Сергій хотів мені призначити в помічники, ще зайнятий. Тож я повертаюсь додому. 

Точніше, це місце складно назвати домом. Але я тут живу. Марини Віталіївни все ще немає. Про це мені каже кухарка, яка пропонує поїсти. Але я відмовляюсь, бо обід був зовсім недавно. 

Коли піднімаюсь до себе в спальню, проходжу повз кімнату Матвія. Двері злегка привідкриті. Звідти чутно дивні звуки, які змушують мене почервоніти. Не моя справа. 

Пришвидшую кроки, але все одно озираюсь. І не помічаю столик з вазою, зачіпаю його, та падає, з брязкотом розбиваючись, вода виплескується, квіти розсипаються. 

Треба зібрати це все. Я починаю чомусь першим рятувати саме гортензії. Вони можуть ще постояти в іншій вазі, майже не постраждали…

На шум зі спальні виходить Матвій. Він в халаті, волосся скуйовджене, обличчя червоне. Коли бачить мене, очі спалахують люттю.

— Ти! Знову ти! Якого біса ти полізла в те кафе  і почала там все ворушити? — питає він наближаючись. — Просто відмовся від цієї ідеї! Забудь про нього! Скажи, що не потягнеш його! 

— Але чому  я маю  відмовлятися від такого шансу? 

— Тобі ж буде краще! Доживеш до пологів спокійно. Інакше в тебе будуть дуже великі проблеми, Поліно! — каже він, нависаючи наді мною. — І Сергій не завжди буде поруч, щоб врятувати твою дупу, ясно?... 
 

Гортайте далі, там продовження --------->