30 Сергій

Мене бісить брат. Бісять його закиди, хоча в тому, що він каже, є доля правди. 

— Важливо, щоб цим займалися, — я наголошую на останньому слові. — А не просто вкинули ідею і все. 

— А Поліна якраз спеціаліст! — брат червоніє. — Певно якби вона тобі сказала займатися казино ти б і це їй довірив! 

— Вона працювала в кафе, а ти жодного дня не провів хоч в одному з них, так, щоб повністю, — не погоджуюсь я. 

— Що  у вас тут за шум? — з гори спускається мама. — У мене жахлива мігрень, можна тихіше: 

— Не можна! — гарчить Матвій. — Сергій вже надумав їй бізнес відкривати! Мій! Бізнес! 

— Я не відкриваю його їй, це поки що тестдрайв. Бізнес вже є, можливо, їй вдасться його витягти з ями, в яку ти його загнав, — я насуплююсь ще більше. 

— Бачиш мама у нас з'явився особистий антикризовий менеджер! Підняти бізнес це не те саме, що підняти твій член, Сергію! Може в другому вона і майстер!

— Побачимо, що з того вийде, — відповідаю йому. 

Відчуваю, як сильно Поля стискає моє предпліччя. 

— Давай підемо в кімнату, — каже  вона. 

— Добре, — киваю.

— Я все владнаю, — мама торкається пальцями скронь. — Сьогодні така мігрень, що не вдалося цим зайнятися. 

— Я вже все вирішив. Ви мого рішення не зміните, — насуплююсь. — Поліна матиме шанс, у нас домовленість. 

— Це навіть не смішно. Віддавати бізнес, — Матвій важко дихає. — Мій бізнес — дівці! Я туди душу вклав. 

— Правда? — тут вже Поля не витримує. — І що зараз з котами, в яких ти вклав душу? 

— А що з котами? Коти в притулку, а все через Сергія! Він же закрив бізнес! — відповідає Матвій.— Та і пофіг на них. Котів в світі мало чи що? Коти це просто антураж! 

— Ти не зробив його прибутковим, ти і винен. І відповідальність не взяв за тварин, — я насуплююсь ще більше.

— Яку ще відповідальність? Хай ними займаються ті жалібники з зоозахисту. Я податки сплачую на їх діяльність! 

— Матвію, ходімо, — мама бере його за руку. — Ти хіба не бачиш, що Сергію зарза немає сенсу щось казати. Ця відьма його зачарувала. Він же одержимий нею. От тепер і сімейні гроші їй довіряє… 

— Мамо, ти знову за своє, — закочую очі. — Полю, ходімо нагору, — ледь стискаю її долоню в своїй і, не чекаючи відповіді мами та брата, веду її нагору. 

Ми піднімаємось в свою кімнату. 

— Значить — я відьма? — питає Поля, розпускаючи волосся і масуючи голову. — Так твоя мама вирішила? 

— Не звертай на неї уваги, — я махаю рукою. — Що з неї візьмеш, їй нудно живеться, от і придумує всяке. 

— Та це навіть комплімент,— вона дивиться мені в очі. Несподівано пильно, так що на мить здається, що і справді — відьма. От тільки не страшна,  а до біса красива і магнетична. Але Поля кліпає віями і магія моменту зникає. — Коли немає інших аргументів, в хід йде надзвичайне виправдання. Знала б твоя мама що вся моя магія лише в твоєму  небажанні одружуватися з Лідою.  

Я не зовсім погоджуюсь. Зараз, коли дивлюсь на неї, коли ми розмовляємо, коли торкаюсь її, я зовсім не думаю про те, заради чого від початку домовився з нею про гру в родину. 

Я торкаюсь її долоні і переплітаю наші пальці.

Несподівано поривчасто вона мене обіймає.

— Дякую тобі, — бурмоче кудись в плече. — За цей день і за котиків.

— І я тобі дякую. Знаєш, коли ти тут зʼявилось, здається, моє життя змінилося. І змінилося в кращий бік. 

— Тебе ж тільки лають з усіх боків, — Поля відсторонюється, щоб подивитися мені в обличчя. 

—  Але мені добре поруч з тобою. Ти не така, як моє оточення, інша…

Гортайте далі, там продовження --------->