29 Поліна

 Мені навіть подумати трохи лячно про те, щоб вести бізнес. Але ж з іншого боку це і не бізнес зовсім. Це порятунок котиків… А заради пухнастих хвостиків я готова ризикнути. 

Та і по правді сидіти вдома під прицілом Марини Віталіївни зовсім не цікаво. ТАк хоч буде легальний привід втекти з дому і чимось себе займати. З котами погратися знову ж таки можна буде. 

Я ж впоралась з тим прийомом. Чому не можу впоратись з кафе? 

— І з чого все починається? Певно треба оглянути приміщення, — кажу я. 

Поки Сергій добрий треба користуватися цим. 

— Ну, оглянути, так, найняти персонал, зайнятись рекламою, привести людей. Але до людей і персоналу треба мати бізнес-план. Зрозуміти витрати, прорахувати вартість пропозицій, особливість ресторану визначити. Придумати, як рекламувати це, як позиціонувати. Головне, щоб він вийшов хоча б в нуль через місяці три-чотири, тоді можна буде крутити щось з нього. Треба якось привести клієнтів. 

Звучить все нереально складно. Особливо якщо вчора ти була лише офіціанткою в ресторані. А тепер фактично стрибаєш вище голови. 

— Але ж ти працювала в ресторані. Ти мала бачити, як цей бізнес працює, зі сторони. Тобі має бути трохи легше, ніж зовсім сторонній людині, — він намагається мене підбадьорити. 

— Працювала, — погоджуюсь. — Але одна річ робити те, що каже менеджер, а зовсім інше — вирішувати все самій. 

— Я допоможу з менеджером. Дам когось толкового. Але все одно він не зможе продумувати стратегії, скоріше, допоможе з усіма внутрішніми процесами, щоб ти про те не дуже думала. 

— Гаразд, — киваю. — Давай почнемо з того, що  я поговорю з ним. І подивимось на те кафе. Цікаво ж, як там було все зроблено. Яке меню було. 

— Дизайн там приємний, з меню проблеми. Там в основному пили… Тому заробіток був так собі. Люди замовляли напої і сиділи з котами годинами. Тобі треба подивитись, як це роблять в подібних закладах за кордоном, це має допомогти.

Це я вже чула. Мене знову охоплює ентузіазм. Власне котокафе… Звучить дуже знкруто. 

— Ми змінимо концепцію. Котиків люблять діти. Отже треба дитяче меню, — кажу я. 

— Звучить непогано, — погоджується Сергій. 

— Кафе не для хіпстерів, а для родини. Не матча на вівсяному молоці, а щось що треба дітям і їхнім батькам… І певно, можна буде не лише котів, а якісь тварики ще… Черепашок в акваріум? Щоб не складно доглядати... 

— Дивись щоб вони тільки не поїли одне одного, — він усміхається. 

— Тому хомʼяків я відразу і відкинула, — я сміюсь теж. — Черепаху зʼїсти складно. Знаєш, є такі мініатюрні черепашки, — я показую свою долоню. — Отакі, як блюдечко розміром. Вони дуже кумедні. 

— Спробуй, — киває Сергій. — Я дам тобі ресурс, подивимось, що з того буде за три-чотири місяці. 

Я хочу його обійняти. Але він за кермом. Та і громада його будинку показується попереду. 

— Отже завтра я можу почати з усім знайомитися? — питаю. Та мені й зараз хочеться вже цим зайнятися. Але я розумію, що ми вже нічого не встигнемо. 

— Так, можеш почати, — він паркує машину в гаражі і ми виходимо. 

Будинок зустрічає тишею. Я навіть думаю, що ні з ким не зіткнуся. Але вже біля сходів стикаємось з Матвієм.

Він дивиться на мене і раптом знімає з мого одягу котячу шерстину. 

— Де це ви були? В лікарні коти водяться? 

— В притулку для тварин, куди віддали тих пухнастиків з котокафе. Поліна відкриє його знову. Вона загорілась ідеєю, — відповідає Сергій за мене.

— Он як? — в очах Матвія спалахує лють. — Ти ж казав, що це повна фігня. Що воно збиткове. А тепер ні?

— Воно було збиткове, — насуплюється Сергій. — Але якщо підійти до цього не як до гри, а серйозно, то може і вистрілити…

— Тобто питання не в ідеї, питання в тому, хто цим займається, — Матвій дивиться на мене з ненавистю.

Гортайте далі, там продовження --------->