28. Сергій

Чомусь мені дуже подобається дивитись, як вона усміхається, як дивиться на мене зараз. На душі стає одразу якось тепло. 

Я швидко дізнаюсь потрібну нам адресу і телефон, потім передзвонюю в притулок. Вони ще відкриті, тож ми встигаємо заїхати. 

Коли ми приїжджаємо на місце і зустрічаємось з адміністратором, я питаю про долю тварин з нашого котокафе.

— Багатьох котиків дійсно забрали, — киває хлопець-адміністратор. — Але трьох потім повернули. І ще трьох навіть не брали. Та лишилось менше третини тваринок, що були. 

— Можна на них подивитися? — питає Поля.  

— Авжеж, чому ні, — він киває. — Ходімо, я покажу їх вам. 

Ми проходимо за ним. Притулок чистий, тварини не виглядають не доглянутими, але коли нас підводять до кліток, я все ж бачу, що тваринкам так живеться не дуже добре, там доволі тісно і вони виглядають невеселими. 

— Залишили двох персів, оцих, одного лисика, двох сіамів і оцього чорного дворика, — пояснює він.  

— Такі гарнюні і невже нікому не потрібні? — Поля роздивляється їх. Тягне руку до одного щоб погладити. Той принюхується а потім підходить ближче і тикається носом в її долоню. 

— Сіамів і одного з персів брали, але повернули. Сказали, що вони не йшли на контакт. Ну, вони зростали в групі тварин, їм могло бути  незвично бути самим вдома, коли хазяїва йшли, а потім бачитись лише з людьми, — припустив адміністратор. 

— Ну не можна так з ними, — бачу, що Поля ледве не плаче. 

— Все ж, на вулиці їм би точно було гірше, ніж у нас, — відповідає хлопець трохи ображено. — Тут всі співробітники люблять тварин і ми про них все одно піклуємось.

Ми ще якийсь час проводимо в притулку. В машину Поліна сідає в змішаних почуттях. 

— Якби у мене були гроші, я б хоч задонатила притулку, — каже вона. — Це не вихід, але стало б легше.

— Задонатити не проблема, — я киваю. — Ми коли їх віддали, мали теж задонатити, я казав про це братові. Щоб він щось зробив, раз почав ту справу. 

— А що зараз з тим приміщенням? — питає вона. 

— Поки що стоїть, пройшло не так багато часу. Там потрібно робити інше оформлення, щоб відкривати інший тип кафе, бо зараз все розраховане саме під котів, — відповідаю я. 

— А може варто було б  дати хвостикам другий шанс? — вона дивиться благально. — Вони нікому не потрібні… Приміщення . Просто врахувати все те, що ти перелічував? 

— Я не те щоб проти, але… Матвій не впорався з організацією. У мене теж немає часу гратися з тим рестораном. Там треба новий бізнесплан, все прорахувати, інакше він знову буде збитковим, — пояснюю я. — Треба тим серйозно займатися, якщо хочеться результату. 

— Та я розумію, — вона замовкає. — Дякую, що звозив мене туди. Це був гарний досвід, — вона торкається рукою живота. — Нам сподобалось. 

— ТОбі сумно через них, так? — розумію я. 

— Тварини дуже чесні, — каже Поля. — Вони не грають в ігри, вони привязуються і довіряють. Звісно мені сумно, що у них немає родини. 

— Знаєш, якщо хочеш… В принципі, можна спробувати ще раз. Але, це якщо ти реально займешся цим, у мене дійсно немає часу. Я зможу підказувати, направляти, але не більше. 

— Ти серйозно? — вона спалахує наче супернова зірка. 

— Буде багато роботи, бізнес — це не так просто, як здається. В твоєму стані не знаю, чи тобі можна такі навантаження, ну, моральні, — кажу з сумнівом. 

— Я теж не знаю, — знову стишується. — Я навіть не знаю, чи впоралась би… Але якщо б ти вів…

— Дивись, ти можеш спробувати. Навіть якщо не вийде, приміщення просто стоїть. Ми не дуже багато втратимо... 

Гортайте далі, там продовження --------->