27 Поліна

З лікарні мене нарешті випускають. Не знаю, що то за чудодійні крапельниці, але почуваюся я значно краще. В голові більше не туманиться, не нудить, ія  з апетитом з'їла увесь лікарняний сніданок - вівсянку з маслом, яйце і солодкий чай. 

Почуваюсь так, ніби тиждень відпочивала. 

Коли приїздить Сергія я навіть рада. 

Він усміхається:

— Ну що, готова повертатись додому? Як почуваєшся? Впевнена, що вже все добре?

— Я б з задоволенням полежала в лікарні ще, — вона хмикає. — У тебе вдома така собі обстановка… Не думав сепаруватися від мами? 

— Мені треба бути в курсі подій. Мати мене не так хвилює, більше батько і брат. Якщо виїду, то буду не в курсі всього і не знаю, що вони там викинуть. Хоча в планах, авжеж, є і виїзд. Колись. Коли батько повністю все мені передасть, певно, тоді.

— А твій брат до речі, — пригадую розмову, підслухану на терасі. — Вже планує весілля з Лідою. 

— Ну і нехай, мені тільки краще, — махає він рукою. 

— Він каже, що ти зіпсував його проект з котами, — додаю я. — Це правда? Чи Матвій перебільшує твою роль? 

— Знаєш, що то за "проект"? Котокафе, — він закочує очі. — Щоб зайти, треба було просто сплатити за напій. Люди там були, але воно було нерентабельне. Вони купували рівно один напій і сиділи там пару годин, займаючи столи. Організація всього цього була на поганому рівні, воно просто було збиткове. Ми мали доглядати за тими котами, годувати їх, лікувати, робити щеплення.

— Я не думала  про це з такого боку, — зізнаюсь я. — Я просто думала, що було б прикольно посидіти між котиками і погладити їх. 

— Так, воно дійсно працює за кордоном. Але там є чіткі ліміти по часу і люди мають замовляти ще і ще, якщо хочуть сидіти довше. А ще за кордоном вони охочіше купують смаколики для тварин, щоб годувати на місці їх. У нас же не привчені до такого.

— І що сталося з котиками, коли кафе закрилося? — раптом це здається мені важливішим. Знову ж не задумувалась про такі речі. Але тепер… — Щось я не бачу котів у вас вдома. 

— Ми дали їх в притулок, а там більшість забрали, бо вони породисті і доглянуті. 

— Бідні котики, — моя чутливість звісно бере своє. — А точно забрали? А давай поїдемо в той притулок і дізнаємось? 

— Не знаю деталей, ну ніби мені казали, що більшість забрали. Але можемо поїхати, якщо хочеш. 

В грудях все несподівано перевертається. Він справді повезе мене туди? Серйозно? 

— Хочу! — кажу я. — Дуже хочу. Котики це краще ніж сидіти вдома. 

— А вагітним взагалі можна контактувати з тваринами? 

— А чому не можна? — знову з'являється тривога, що він зараз передумає. Це  ж як цукерку дитині показати і забрати. 

— Хтозна, — він знизує плечима. — Ти хочеш прямо зараз поїхати? Точно нормально почуваєшся? У мене в принципі є час, я спеціально переніс зустрічі, щоб побути з тобою сьогодні.

— Зараз гуглю, — кажу я. — Пишуть, що вагітним корисно спілкуватися з тваринами. Це заспокоює і знімає стрес. Їдемо? — всередині вперше за довгий час з'являється щось дуже схоже на щастя. Нетерпіння. Всі ці маленькі пухнасті хвости, яких я тасказа з двору додому, а мама лаялась а потім шукала куди їх прилаштувати. І зараз я знову зможу їх погладити. Як Матвій міг бути таким бездушним — просто віддати тваринок в притулок, мов непотріб.

— Так, я зараз дізнаюсь адресу і поїдемо…

Я дивлюсь на Сергія закоханим поглядом. Бо зараз він мені здається чимось неймовірно надійним і джерелом радості. 

— Ти такий класний! — виривається  у мене. — Я… я чесно  в захваті! — в мені вирують всі ці емоції. І він теж усміхається у відповідь… 

Гортайте далі, там продовження --------->