26. Сергій

Коли приїжджаю додому, гості вже розійшлись, і слава Богу. А от мати знову виказує своє невдоволення.

— Ну і навіщо вона це зробила? Так сильно хоче, щоб їй всі співчували? — питає, постукуючи миском домашнього капцю по підлозі. 

— Мамо, коли людині погано, нормально, що їй співчувають, — зітхаю я. Я втомився від цих розбірок. — Полі було погано, вона вагітна, і всі нормальні люди співчували б їй. 

— Сподіваюсь, їй настільки погано, що вона вже не вагітна? 

— Скажи мені, у тебе взагалі нема серця таке казати? — я зазираю їй в очі.

— Серце у мене є. А от співчуття до меркантильної гадини, яка хоче жити за рахунок мого сина і ще й байстрюка йому навішати — немає. 

— Давай я сам розберусь, хто і як житиме за мій рахунок, — я насуплююсь. — Поля тільки хоче, щоб дитина була в порядку. І все. Вона хороша мати. Буде хорошою, та і вже хороша. 

— Ти по вуха закохався? Я тебе не впізнаю просто! — мама сплескує руками. — А ні… Я все зрозуміла! Вона тебе присушила. Мій таролог казала щось таке. 

— Що вона зробила? — перепитую. 

— Не важливо, — мама відмахується. — Я все владнаю. 

— Не треба нічого ладнати, все добре і так. 

— Ти ще мені подякуєш, — мама не слухає.

— Не чіпай Поліну і дитину, — я насуплююсь. 

— І пальцем не торкнуся, цієї відьми, обіцяю, — киває мама. 

— І на тому дякую, я піду до себе, — слова про відьму пропускаю. — Завтра заберу її назад. Сподіваюсь, далі ти будеш мʼякшою з нею. 

— Цього я гарантувати не можу. Але на всі її дії я знайду притидію. Якщо вона так, то і я знаю тепер що робити. 

— Але ти обіцяла їх не чіпати, памʼятай. Мені можна довіряти цим твоїм словам? — зазираю їй в очі.

— Руками я її чіпати не буду, що ти нервуєш. Точно пороблено тобі. Ну нічого, я знаю сильну жінку, вона миттю з цим розбереться. Іди спати, Сергію. Мені треба подумати. 

Я закочую очі. Ну, хай грається, магії все одно не існує. Фізично вона нічого не робитиме, тож Поля і дитина мають бути в безпеці.

— Добраніч, — кажу і йду нагору…

***

Я ще вчора ввечері відмінив зустрічі на обід, бо хотів забрати Поліну з лікарні. Тому зʼїздив на роботу лише зранку, заїхав в декілька закладів. Коли заїхав у той, де того разу був критик, менеджер радісно тикнув мені в руки телефон з чимось.

— От, стаття нарешті вийшла! Виявляється, він після того разу приходив ще раз інкогніто, перевдягнувся так, щоб його не впізнали! І в зміну інших працівників прийшов! — заявляє він. — Спробував фірмові страви і залишився задоволений! І знову хвалив каву бармена!

— Ну і добре, — я усміхаюсь. — Що там з холодильниками? Виходить, хтось вимикав їх мануально, а це саботаж. 

— Частину доведеться замінити. Ми замовили нові, але приїдуть за тиждень, все ж, таке обладнання продається не всюди. Але два майстер зміг поремонтувати. 

— У нас зʼявились якісь нові працівники в цьому місяці? Хто міг зробити це, у кого був туди доступ… 

— Та серед офіціантів постійна зміна, в цьому місця ми замінили сушефа, і двох офіціантів. 

— Але хіба офіціанти мають доступ до холодильників? Думаю, їх немає сенсу підозрювати. Що з тим сушефом? Хто він? 

— Прийшов з нашого іншого нашого ресторану, був на холодному цеху, гарно себе зарекомендував, коли Тарас звільнився, це була логічна і виправдана заміна. 

— Значить, це навряд він, — кажу замислено. — Все ж, підвищення було бажане. І він раніше на нас працював. Але тоді хто… 

— Я ж не екстрасенс, — знизує плечима менеджер. — Все що треба я службі безпеки надав. Але камери в той день теж не працювали, більше схоже на збій в електромержах. 

—  От це мене і хвилює. Щось все одночасно не працювало, а в інших закладах поруч проблем таких не було. Треба підживити камери до безперебойного живлення. Займись цим, гроші я виділю на всі ресторани. Я хочу завжди знати, що відбувається. І щоб камери були всюди. Доставте там, де їх не було. Не хочу сліпих зон.

Гортайте далі, там продовження --------->