25. Поліна

Я стежу за екраном і це такі емоції… Я вперше бачу свою дитину. Зовсім крихітна цятка, але я бачу як вона пульсує. Вона бореться за життя. Тримається з усіх сил. На очі навертаються сльози.  

— Правда б’ється? — питаю кволо. 

— Звісно. Так, як треба, ось слухайте, — кабінет наповнюють звуки шуму і якогось стуку. — Він у вас молодець, прикріпився добре, вже розвивається. 

— Він? — уточнює Сергій. — Хіба ще не рано казати про стать?

— Ой, звісно стать ще не видно, але казати “воно” якось незручно, — посміхається лікарка. — Зараз маму підлатають. Маму треба берегти. 

— А що їй будуть робити? — перепитує він якось стурбовано.

— Це вам лікар скаже, ось висновок, загрози викидня немає, все добре, вагітність протікає правильно. Але вам татусю треба простежити, щоб мама не перевантажувала себе. Я розумію справа молода — і ремонти, і підготовка і жити хочеться для себе, але все ж бережіть її. 

— Добре, — киває Сергій. — Буду берегти. 

Не знаю, що мені кололи в швидкій, але в голові прояснилось. Чи то може полегшення, що дитині нічого не загрожує, але назад, до акушера, я йду вже сама. Хоч і спираюсь на руку Сергія. 

Аналізи вже готові. 

— Гемоглобін низький, — каже лікар. — Ви п’єте якісь вітаміни? 

— Ні, — хитаю головою. — Я купила, але забуваю. 

— А харчуєтесь як? 

— Мене постійно нудить. 

— От і довели себе до виснаження, — цей лікар не такий добрий, як узистка. Він дивиться роздратовано на мене і Сергія. — Ну хай у неї від вагітності і гормонів мозок розм’як. Але ви куди дивитеся, татусю? 

— Ви залишите її тут? — зітхає Сергій. 

— Звісно! Треба підняти гемоглобін. Зараз піде під крапельницю, зранку відпустимо додому. З такими аналізами не зрозуміло як на ногах трималась. 

— Надалі Поля буде виконувати всі необхідні рекомендації, я подивлюсь, простежу, — відповідає Сергій лікарю. 

Лікар киває і мене ведуть в палату. Сергій все ще зі мною. 

— Ти можеш їхати додому, — кажу я, розуміючи який зараз час. — Певно втомився. 

— Я побуду тут, поки у тебе буде ця крапельниця, — він торкається своєю долонею моєї. — Треба було мені заборонити мамі влаштовувати весь той цирк. 

— Але ж все гарно вийшло, — я несподівано усміхаюсь. Думка, що з дитиною все добре, і це просто нервове і фізичне виснаження мене заспокоює. 

— Лікар сказав, що ти виснажена. Тобі не можна було займатись організацією. Треба було відпочивати. 

Його слова натискають на якийсь нерв. Всім було плювати. Його матері, моїй тітці, тільки він один переживає. Я знову починаю плакати. Сльози котяться по щоках і затікають у вухо. Лоскотно і неприємно одночасно. 

— Полю, ти чого? — Сергій знову розгублюється і трохи стискає мою долоню в своїй. 

— Ти справді переживаєш? — намагаючись зупинити сльози, питаю я. 

— Це погано? — відповідає він питанням на питання. 

— Ні. Це ж твоя дитина також, — виривається у мене. 

Він знову розгублений. 

— Ну, в нашій грі, так, моя, — каже врешті-решт. 

Не вірить. Все одно не вірить. І невідомо, що треба зробити, щоб повірив. Але я і робити нічого не хочу. Вирішила ж давно, що ця дитина лише моя. Просто.. В такі миті як ця хочеться, щоб він раптом повірив, почав любити ту крихітну цятку з монітора так само, як люблю її я. 

— Я розумію, чому ти це кажеш. Певно, важко бути з цим один-на-один. 

— Краще мовчи, — шепочу я. — Нема сенсу говорити зараз про це все. 

Мені гірко. Але вже не так гірко, як раніше. Бо я бачила, як б'ється серце малюка. І  це значно важливіше за те, що він собі там думає. 

— Я буду поруч, як і обіцяв. Ти допомогла мені, я допоможу тобі, Полю. Тобі і цій дитині, я обіцяю….

Гортайте далі, там продовження --------->