24. Сергій

Я не очікую подібного повороту. Поля буквально падає на ліжко і, здається, втрачає свідомість. 

Я одразу підхоплюю її і намагаюсь розбудити, одночасно з цим набираючи швидку. Називаю їм адресу, а потім знову торкаюсь обличчя Поліни.

— Поліно, ти чого?...

Почуваюсь розгубленим, не памʼятаю себе таким розгубленим. 

— Я не знаю, — вона бліда, мов полотно, на носі і верхній губі бісеринки поту. 

— Я швидку викликав, вони зараз приїдуть. Що в тебе болить? — не знаю, чим я можу ще допомогти, окрім як розмовами, поки приїде швидка. 

— Я просто… дихати нічим… вікно, — рвано відповідає вона. 

Я підриваюсь з місця і відчиняю вікно навстіж, звідти віє холодом. Все ж, ще доволі прохолодно.

— Не холодно? — підходжу знову до неї. 

Вона махає рукою. Очі у неї заплющуються. Поля обм’якає, опускаючи руку. 

— Бляха… 

Саме в цю мить чую дзвінок в двері і метушіння внизу, визираю з кімнати і гукаю:

— Ходіть сюди, дівчина, вагітна, втратила свідомість! 

Медики діють професійно. Один вимірює тиск, інший водить перед носом Полі чимось, і кімнату наповнює різкий запах, який чутно навіть попри відчинене вікно.

— Тиск низький, — консаттує фельдшер. — Її треба в лікарню. 

В дверях зʼявляється моя мама. Вона виглядає невдоволеною.

— Знову цирк? — питає. 

— Мамо, Поліні погано, залиш свої коментарі на потім, — відрізаю я. 

— Це дешева вистава, щоб знову відтягнути на себе всю увагу, — відповідає мама, і розвертається щоб піти. — Скажу гостям, що нема про що переживати. Невістка драматизує. 

— Їдьмо в лікарню, — кажу лікарю. Мені зараз не до цих маминих розбірок, тільки кажу їй, поки вона не вийшла: — А ти, мамо, зараз не права.  

Але мама вже йде. А моя увага зосереджена на Полі. її приводять до тями і обережно ведуть вниз до карети швидкої. 

Там підʼєднують якісь датчики, кладуть на носилки, фельдшер щось м’яко каже їй, але не голосно, так що не розібрати. 

— Я їду з вами, — кажу їм. — Яка лікарня? Поїду на машині, — думаю, так буде легше забрати Полю після огляду. — Її ж відпустять назад?... Що з нею?

— Про це скажуть  в лікарні, — відповідає фельдшер. — Треба зробити аналізи. Зараз я лише бачу, що загрози вагітності практично немає. Але стан у дівчини жахливий. 

— В якому сенсі "жахливий"? — перепитую. 

— А ви самі не бачите? — кивок на носилки, де лежить напівпритомна Поля. НА ній все ще сукня з вечірки. І вона лише підкреслює блідність її шкіри. 

— А їй самій щось загрожує? 

— Тиск нижче норми. Причину з’ясують в лікарні, ми намагаємось його підняти, але її вагітність ускладнює процес. 

***

Я приїжджаю до лікарні разом із швидкою. Потім заходжу з ними ж до потрібного відділення. 

Полі роблять аналізи і везуть на УЗД. Мені спочатку не дозволяють зайти. 

— А ви власне хто? — питає медсестра.  

Я розумію, що тут наша легенда має зіграти мені на руку.

— Батько дитини, — відповідаю одразу. 

Медсестра відразу м’якшає. 

— Не хвилюйтесь, татусю, — вона навіть посміхається мені. — Зараз зробимо сонографію, подивимось, як там ваш малюк себе почуває.  

— Я можу піти з Полею? — питаю знову. — Їй все ще погано. 

— Звісно. Вам теж буде цікаво. 

Полю заводять в напівтемну кімнату, і кладуть на кушетку. 

— На екран дивіться, — каже лікар. — Ось, — вона киває на якісь темні плямки на екрані. — Це плід, зовсім крихітний, але серце вже б’ється, десь тижнів сім певно… Бачите? Можу ввімкнути звук. 

— З ним все в порядку? — питаю, вглядаючись в плямки. — Давайте звук, — я думаю, що Полю може заспокоїти звук серцебиття дитини... 

Гортайте далі, там продовження --------->