11. Поліна

Я лежу з півгодини. Виходити зі спальні лячно. Там як затока з акулами. Нападуть і розтерзають. Хоч Сергій і обіцяв захист. Але невідомо, як далеко той поширюється. 

В двері тихо стукають, а потім вони відчиняються. 

— Полю, ти тут? — чую голос тітки Асі. 

— Так, — сідаю на ліжку. 

— Що відбувається? Вся прислуга зараз пліткує про тебе і господаря, — каже тітка, окидаючи мене поглядом. Дуже цупко. — Це правда, що ти вагітна? 

Приховувати вже немає сенсу. Тож я киваю. 

— Так вийшло… 

— Коли? Як? Коли ви це зробили? — закидає мене запитаннями. — Ти впевнена, що дитина від нього? Якщо потім виявиться, що це обман… Мені страшно подумати, що буде. 

— Так, це його дитина, — кажу я. — Ви що теж думаєте як вони, що я зробила це умисно? Щоб піймати Сергія в тенета? Одружити на собі? 

— Я такого не казала, — вона хитає головою. — І все ж, я хочу знати більше. У вас був роман?

— У нас був роман, — киваю. Її питання дратують. Що вона хоче почути? В якій позі ми зачали малюка? Які деталі її цікавлять? — Ну це ж очевидно, що якщо є дитина, то був і … роман! 

— Я питаю, бо ти зовсім юна. Якщо раптом був примус… Ти маєш сказати. 

Відчуваю і полегшення, і сум одночасно. 

— Не було примусу, тітко Асю. Тільки солодка брехня, — я зітхаю. — Звабив він мене. 

— Звабив… — повторює вона за мною, зітхаючи. — А потім? 

— А потім мене звільнили з ресторану, — кажу як є. — Напевно, щоб не муляла очі, — я відчуваю, що мені знову хочеться заплакати. Тільки те і роблю, що плачу останнім часом. — Якби я знала, що ви працюєте на них, я б сюди не пішла працювати. 

— Значить, у вас не було роману, — вона підтискає губи. 

— І що це змінює? Він, бачте, все одно вирішив “взяти відповідальність”. 

— Прислуга чула вашу сварку, — каже тітка. — Як Марина кричала. За стільки років роботи не бачила її в такій істериці жодного разу. Може, не варто було тиснути на одруженні? 

— А що, кажуть, що це я “тиснула”? 

— Ну… Є така думка, — погоджується вона неохоче. — Все ж, хазяїн — дуже завидний жених. 

— Ні, я не вимагала нічого від нього. Це взагалі Матвій все виніс на обговорення. Мені шкода, якщо це вплине на вашу кар'єру. 

— Матвій? А йому це нащо? — не розуміє вона. 

— Він хотів допомогти, — кажу я. — Ну певно в його розуміння і допоміг. Я ж тепер наречена Сергія. 

— Я піду працювати. Щодо тебе ніяких вказівок не було. Але ти точно тепер покоївкою бути не можеш. Марина Віталіївна не допустить. 

Звісно, не допустить. За тіткою зачиняються двері. А я розумію, що дуже зголодніла. 

Може вдасться тихо прослизнути на кухню і пообідати? Дарма у тітки не попрохала, щоб принесла мені поїсти. А може і не дарма. Тітка виглядала дуже дивною. Я такою задумливою давно її не пригадую. Вона завжди різка і зібрана. 

Я виходжу з Сергієвої спальні, і тихо йду на кухню. Дорогою не зустрічаю майже нікого. 

На кухні саме готує щось кухарка. Від плити здіймаються аромати. 

— Можна мені щось поїсти? — питаю я. Не впевнена, чи маю право командувати в цьому домі. 

— Томатний суп, — каже та. — І є ще сендвічі з куркою. 

— Давайте все, — від голоду у мене стискається шлунок. Вона і не дивно. Зранку токсикоз, потім пролежала, відходячи від переляку і нервового потрясіння. 

Ледве встигаю відкусити від сендвіча, як на кухню заходить Марина. Бачить мене і окидає неприємним презирливим поглядом.

— Що, вже бачиш себе тут хазяйкою? — питає тихо, нахиляючись до мого вуха. — Цьому не бувати ніколи. Тобі треба було одразу все заперечити і погодитись на аборт.  

— Ви мені постійно будете це пропонувати? То не витрачайте енергію, — кажу я. — Моя відповідь — ні. 

— Ти така впевнена, бо Сергій тебе захищає, — каже вона. — Але побачимо що буде, коли він розчарується в тобі. І це станеться швидше, ніж ти думаєш. У нас запланована вечірка на честь ваших “заручин”, — вона випльовує це слово мов лайку. — Навряд чи ти знаєш як поводитися в високому колі. Це тобі не ноги розсувати перед господарем. 

Гортайте далі, там продовження --------->