9. Поліна

Мене все ще трясе від пережитого. Нові кімнату він мені зібрався показувати… Чорт! Треба збирати речі і тікати з цього будинку. Перспектива жити з мамою в однокімнатній квартирі вже і не така лякаюча. Навіть її “друг”, що заходить з пивом і рибою, не такий страшний, як лощена Марина Віталіївна, що розрізає поглядом мов лазером. 

І Сергій хоче, щоб я жила з ними  в одному будинку? Ну ні… 

Він тим часом хапає мене під лікоть і ледве не силоміць тягне з їдальні. Дотик його пальців обпікає крізь тканину форми покоївки. 

— Чия це дитина? — питає він насуплено, коли ми вже в його спальні. 

— Не твоя справа, — слова Матвія про “давайте заберемо дитину” мене теж налякали неабияк. Вони можуть відібрати. 

Я намагаюсь не дивитися Сергію в очі. 

— Я зараз типу в ролі її батька і маю право знати, — каже він насуплено. 

— Я тебе не просили грати ролі, — кажу, намагаючись звільнитися від його захвату. 

— Ти думаєш, вони так просто б тебе відпустили? — хмикає він, беручи мене вільною рукою за підборіддя і змушуючи подивитись на нього. — Якби я не втрутився, хтозна, що могло б трапитись. 

По хребту котиться липкий холодний піт.

— Мені щось зле, — кажу я невпопад. — Пусти, бо скоро станеться все, про що ви так мрієте. 

У мені паморочиться в голові. Тож коли він відпускає мій лікоть, я ледве не падаю. 

— Гей, Поліно, що з тобою? — Сергій знову підхоплює мене під руку, але тепер мʼяко. 

Я не знаю, що зі мною. Але точно нічого хорошого. Перед очима все пливе, до горла підкочує нудота. Я намагаюсь дихати глибоко. 

Він веде мене до ліжка, і я важко сідаю на нього. Тільки так кімната перестає обертатися навколо мене. 

— Ляж, розслаб тіло, — він торкається мого плеча. 

Торкаюсь рукою свого чола. Воно теж мокре від цього дивного холодного поту. Але нудота повільно стає слабшою.

— Твоя мати мене довела, — кажу я. 

— Вона просто в шоці, це пройде. Як зрозуміє, що це "реально онук", її таки попустить, — говорить Сергій. — І нічого вона не зробить з цим, у неї немає права голосу. Це твоя дитина, а не її.

— Я не знаю, що ти задумав і навіщо тобі це, — кажу нарешті, коли повітря починає нормально заходити в легені, а низ живота перестає нагадувати каменюку. 

— Я не хочу одружуватись на фіфі, — відповідає він. — Ми можемо допомогти одне одному. 

Його слова не запокоюють, а навпаки… Враження, наче мені встромили ножа в серце. Не знаю чого я чекала. Але на мить певно була надія, що він не такий, як їхня родина. Що він повірив. Що прийме дитину… Яка я наївна дурепа. 

— Я не хочу, —  кажу. І справді все що я хочу зараз — плакати. А не вплутуватись в ігри багатіїв. — Я не хочу так… 

— Якщо ти зараз підеш, не факт, що вони не знайдуть тебе. Коли ж ти будеш зі мною, вони не посміють, — Сергій зазирає мені в очі. 

Його слова знову лякають. Пригадую похмурий погляд Євгена Максимовича, і скажений Марини… Вони справді можуть мене знайти. 

Але грати жінку того, кого, як думала, кохала… Дивитися на нього щодня, чи я витримаю таку каторгу? 

— Я захищу тебе і цю дитину, — додає він твердо. — Обіцяю. 

Здається, що це єдиний вихід. І тітка Ася залишиться при роботі, і моя дитина отримає хоч якийсь захист. Але розум не може переважити емоції. Тож я тільки лежу, відкинувшись на його шовкові подушки і відчуваю як з-під міцно заплющених повік у мене починають сочитися сльози. 

— Я можу подумати? — питаю нарешті. — Твоя мама ще та змія… Вона мене з’їсть, якщо я буду перед нею увесь час. 

— Якщо ти будеш десь, вона зʼїсть тебе чужим ротом, якщо так можна висловитись. А тут буде тільки вона, батько і брат. Ніяких несподіванок. Завжди краще знати ворога в обличчя, хіба ні? 

Ніяких несподіванок… Аякже. Матвій теж не обіцяв несподіванок, а в результаті влаштував цей фарс. В цій сім’ї точно не вийде жити спокійно… 

Гортайте далі, там продовження --------->