7. Поліна

Слова б’ють, ніби мені дали ляпас. Я стою і не знаходжу відповіді на них. Переводжу погляд з Сергія на його матір, Марину Сергіївну. Потім помічаю Матвія. 

Вчора він допитувався від кого дитини. 

“Точно від мого братика?, — це все що його цікавило. Навіщо? Тому що: — Не всі в цій родині такі тварюки, як мій брат. Мені, наприклад не байдуже, що буде з моїм племінником. Я хочу тобі допомогти”.

І я майже йому повірила. Допомога виявилась сумнівною. 

— Ти німа? — шипить мати Сергія. — Я з тобою розмовляю! 

— Я… Я певно помилилась з роботою, — кажу нарешті. — Якщо ви переживаєте, що доведеться мені щось платити, то ні, нічого не треба. 

Сковтую грудку в горлі. Може Матвій і правда присоромив їх, і вимагав для мене якусь компенсацію? 

— Ага, і потім ти прийдеш вже з дитиною і будеш вимагати спадок, — насуплюється вона знову. — Ні, так не піде! 

— Мені від вас нічого не треба! — з осудом дивлюсь на Матвія. Потім переводжу погляд на Сергія. — Це тільки моя дитина.

А на очах вже закипають сльози. Його реакція красномовніша за всі слова його мами. Вони готові вбити внука, навіть не подумавши як слід. 

— Дитина завжди має двох біологічних батьків, — хитає головою Матвій. — Вона не може бути "тільки твоя". І всі твої фразочки зараз тільки доводять те, що вона від Сергія. Батьку, і як ти збираєшся одружити Сергія на Ліді, якщо в нього оце все? — він киває в мій бік. 

Сергій раптом змінюється в обличчі. 

Ліда… Отже він готується до весілля. А я — перешкода. Пляма на репутації. Це злить. 

— Що ж… Сергій, звісно, може одружитися на мені, щоб не псувати репутацію, — кажу я. — Але я не впевнена, що хочу таку рідню як ви. 

— Та як ти смієш! — тут же вигукує Марина Віталіївна. 

— Це ви як смієте? Вимагати від мене позбутися дитини з таким виглядом, ніби маєте на це право! — у мене починають тремтіти руки. І все тіло тремтить, мов перед бійкою. Мені вже начхати на роботу і на те, що про мене подумають. — Влаштували тут засідання суду, купа багатіїв, які вовка смаленого не нюхали в цьому житті! 

Марина червоніє і хапає ротом повітря. Атмосфера в їдальні стає максимально напружена. Здається, повітря можна ножем різати, таке воно густе навколо нас. Ні вдихнути, ні видихнути.  

— Ти… Ти просто вулична дівка, розсуваєш ноги перед багатіями, щоб виграти квиток в щасливе життя?! Не на тих напала! — вперто вигукує вона.

— Марино, припини, будь ласка, — втручається батько Сергія. — Вона не варта твоїх нервів. Я даю сто тисяч євро і ти їдеш в клініку, судячи по вигляду, термін не великий. Дітей ти собі ще народиш, але вони будуть забезпечені, якщо звісно не прогуляєш всі гроші…

— Вдавіться ви тими грошима, — відповідаю я. — Ніякого аборту не буде! — рука сама сіпається до живота. ВІн напружений, наче кам’яний. Це мене зараз лякає значно більше, ніж вся ситуація навколо мене. 

— Так, це не вам вирішувати, — раптом заступається за мене Сергій. — Це її дитина. 

— І твоя, — зауважує Матвій.

Сергій супиться і дивиться на мене знову якось роздратовано. 

— Вона могла і не зі мною спати теж, — каже врешті-решт. — А ми переспали лише раз. Не факт, що дитина — моя. 

— Так! Звісно, не твоя! — крізь сльози кажу я. Щось в обличчі Марини мене насторожує. Нехай краще думають, що це не їхній онук. І відчепляться від мене врешті-решт. Бо враження таке, що вона зараз викличе охорону, і поки ті триматимуть мене за руки, сама ножем для масла виріже з мене дитину. Стільки ненависті в одній жінці я ще не бачила... 

Гортайте далі, там продовження --------->