3. Поліна

Його слова вдаряють в сонячне сплетіння. 

— Насолити? — перепитую я. — Прямо солі в ліжко насипати? 

— Ти мене сталкериш? Бабок захотілось? — насуплюється він. 

Гарячково обдумую ситуацію. Тримати язик за зубами — не моя чеснота. Але зараз можу залишитися без роботи і тітку підставити.

— Це випадковість, я не знала що ти тут живеш, — кажу я.

Всередині все розвалюється на якісь уламки. Якщо дізнається, що я вагітна, то вирішить, що я обманюю, щоб грошей з нього отримати. Який сором. І це — батько моєї дитини… 

— Збирай манатки, — говорить він насуплено. — Зараз же. 

На очі навертаються сльози. Його брат вигнав мене з ресторану. Тепер він знову позбавляє можливості заробити на життя. І головне, час працює проти мене. Скоро живіт виросте і тоді я точно ніде не влаштуюсь. 

— Гори в пеклі, Сергію, — кидаю йому під ноги білизну. Багато чого хочеться сказати людині, яка зруйнувала моє життя. 

Але я зціплюю зуби. Тітка не має втрачати роботу через мою тупість і довірливість.

Я вибігаю з його спальні, на ходу знімаючи білий передник уніформи. Може так і краще, втішаю себе. Не буду бачити його щодня. Менше нервів. 

— Ми щось придумаємо, — кажу своєму животу в кімнатці для прислуги. — Твій татко — тварюка ще та. Але ти ні в чому не винний. 

Я витираю сльози, які все одно бризнули з очей, більше від відчуття несправедливості.

— Поліно, ти тут? — в кімнатку зазирає старша покоївка Вікторія. — Я не знаю, що сталось з господарем, він дуже злий на тебе. Хоча може, щось трапилось на роботі, і тому він такий. У нього таке буває після невдалої зустрічі. Що між вами трапилось?

— Я просто змінювала постіль, — кажу я рівно. — А він сказав, щоб я забиралась. Мене звільнено? 

— Ой, дитинко… — вона зітхає. — Ну, я зараз щось придумаю. Поговорю з його матірʼю, взагалі це вона слідкує за персоналом. Скажу, що зараз нам потрібні руки, бо це правда. Скажу, що принаймні попрацюєш тимчасово. А там диви і хазяїн забуде, за що злився на тебе.

— Дякую, — шепочу я. 

Він не забуде. Як можна забути те, що між нами було? Я так на все життя запамʼятаю ті поцілунки, стогони і дотики. Варто очі заплющити, і мов провалююсь в те безумство, що вирувало між нами в ту ніч. Його руки всюди, його гаряче дихання на моїй шкірі…

Струшую головою, щоб відігнати видіння. 

— Я постараюсь не потрапляти йому на очі, — кажу я. — Дайте мені якусь роботу подалі від господарського крила. 

— Гаразд, — Вікторія задумується. — Йди в гостьове. Там хазяйка наказала все перемити, скоро будуть гості. Треба щоб кімнати були готові. 

Я знову повʼязую фартух і майже крадусь в протилежний від Сергійової спальні коридор. 

Тут доволі тихо. Будинок великий, а кімнатами ніхто не користується — помітно по шару пилу на меблях. 

Коли виходжу з чергової спальні з відром і ганчіркою, чую, як гримнули двері в жилому крилі. Все стискається. Знову Сергій? Але в кінці коридору з’являється інша фігура. 

Чоловік не менш масивний за Сергія, він потягується і помічає мене. 

— Ти! — гукає хрипко. — Йди сюди, у мене там в спальні треба прибрати рушники. 

Впізнаю голос Матвія. Він спостерігає за тим як я наближаюсь. Мов звір за жертвою. 

— Яка апетитна, — каже раптом і ляскає мене по сідницях, коли я проходжу прямо повз нього. 

Від несподіванки я впускаю відро з брудною водою. Та виплескується йому під ноги. 

— Що тут вбіса відбувається? — чую тепер вже інший голос за собою. І як на зло, також його впізнаю. 

— Покоївка незграбна попалась,— каже Матвій. — Ти йди, я розберусь…Саме зранку треба скинути напругу… 

Гортайте далі, там продовження --------->