1. Поліна 

Тітка Ася ще не знає правду. І не дізнається. Для неї моє звільнення з ресторану — просто випадковість. Просто конфлікт з адміністратором. І нехай так воно і буде. Бо я знаю її реакцію. Вижене мене назад в село, до мами. Вона і так не дуже хотіла мені допомагати. 

І вже точно не розраховувала, що я принесу в пелені в перший же місяць “дорослого життя”. 

Я і сама не розраховувала. 

Але тепер маю триматися за роботу. 

Тітка Ася показує мені стоси постільної білизни і діловито пояснює:

— Важливо все робити, як слід, хазяї — дуже серйозні люди, Полю. 

— Я ж не тупа, — кажу у відповідь. Бо ставлення у неї до мене саме таке. — Як поміняти білизну знаю…

— Слухай і не перебивай! Треба щодня міняти простирадла, і дуже важливо не переплутати кольори. В гостьових — ванільні. Хазяїн же віддає перевагу або чорним, або червоним. 

— Як це вульгарно, —  хмикаю я, уявляючи господаря будинку на червоних шовоквих простирадлах. Уява малює містера Грея і його п'ятдесят відтінків. 

— При них краще взагалі не розкривай рота, — вона хитає головою. — Звільнять одразу, а ти сама знаєш, що робота тобі потрібна. 

Я мимоволі кладу долоню на живіт. Так. Робота дуже потрібна. Бо скоро я працювати не зможу. 

Перспектива повернутися в рідне селище в нашу однокімнатну квартиру, і сісти мамі на шию мене пригнічує. 

— Я буду німа, мов риба, — кажу тітці. 

— І правильно. З господарем загравати не вздумай. Минулого місяця покоївка йому додумалась пускати бісики, то її одразу звільнили. Мати хазяїна про це дізналась, дівчина тепер нікуди не влаштується, в жоден нормальний будинок, — відповідає тітка.

— Сноби, — кажу я, ставлячи ще одну галочку в графі “проти” цієї родини. — Ну але мені їх дорогоцінний синок ні до чого. 

І це правда. Серце все ще стискається від думки про Сергія. Він мені здавався таким… особливим. Особливо гарно у нього вийшло розтанути, як дим, після нашої спільної ночі. Як ще вистачило нахабства залишити мені гроші в готельному номері? Я їх, звісно, не взяла, дурепа. 

— Багаті і успішні, — не погоджується тітка. — Тож будь хорошою дівчинкою, і все буде добре. 

Я киваю, беру стос білизни і йду у вказані кімнати, щоб почати виконувати роботу. Нічого складного. Знімаєш несвіжу, одягаєш нову…

Подушка в чорній атласній наволочці пахне чимось знайомим. Таким, що я мимоволі підношу її ближче до обличчя і вдихаю запах. Він ріже по нервах. Це мазохізм якийсь. І збочення.

За спиною чується шум відкривання дверей. Розумію, в якій незручній позі мене застукали — покоївка обнюхує подушку. Можна опцію “провалитися крізь підлогу” активувати? Ні? 

Кидаю подушку на ліжко, відчуваючи, що серце б’ється в горлі.

— Я вже закінчую, — не обертаючись, кажу я. 

— Цікаво, ти що, токсикоманка? Можеш і мене понюхати, якщо хочеш, — каже з насмішкою, і я впізнаю цей голос.

 Ноги вростають в килим. Тіло заклякає, перестаючи мене слухатися. Чому із всіх багатих родин — ця? Відчуваю, що руки стали холодними. 

— Це не те, що ви подумали, — кажу глухо. І кожне слово проштовхується крізб грудку в горлі. 

Кроки за спиною тихі, але я їх чую. І чую рух повітря. Він наближається. 

— Ану обернись, — в його голосі нічого хорошого. Він впізнав мене? Вже? 

— Я, певно, закінчу пізніше, — кажу, притискаючи до грудей брудну білизну. Обережно хочу вислизнути повз нього, опустивши голову. 

Він хапає мене за передпліччя і розвертає до себе. Наші погляди зустрічаються.

— Ти..! Яка нахаба, прийшла, щоб насолити мені?! Я ж тобі заплатив…

***
Привіт, вітаю вас в новинці! Оновлення будуть виходити щодня! Додавайте її в бібліотеку і ставте сердечко, щоб не загубити!

 Якщо ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяка за ваші сердечка книзі і коментарі!