Епілог. Артур.

Останніми місяцями все було так напружено, було дійсно ніколи видихнути. Ми з братом хотіли привнести в королівство багато змін, і через це часу на все інше, навіть на родину в нас обох було мало. Річард зіграв весілля ще раніше, ніж його зіграли Гелена з Генрі. Піддані здивувались, що у нас два весілля підряд, та ще й з вагітними нареченими, але діти в наших краях таки вважалися подарунком небес, тож так чи інакше наших дружин прийняли. Річарду з цим було навіть легше, бо він не був престолонаступником. 

Перші зміни, які ми почали впроваджувати, були повʼязані з транспортуванням освітою, медициною. Спочатку ми проклали залізну дорогу. Далі довелось запрошувати іноземних викладачів, щоб вони вчили наших викладачів, додали їм знань, допомогли з моделями освіти. Марія дуже допомагала мені саме в цьому напрямку. Вона і сама дуже тягнулась до знань, і люди дуже довіряли їй, тому прийняли всі наші ідеї. 

Церква після того, як Марія врятувала дитину, сприймала її майже як святу. Це нам дуже допомогло. Саме тому вони не були так категорично проти освіти і медицини тепер. А може ще допомогло те, що Гелена на одному зі служінь помітила ознаки хвороби у сестри головного пастора. Вони з Генрі часто приїздили до нас. 

Вже коли підходив час народжувати, коли лікарі казали, що залишились лічені дні, я помітив, що Марія була трохи сумна. І я підозрював, чому це було так. Вона все ще не помирилась з матірʼю. 

І я хотів це виправити. Я пішов прямо до неї. Коли я прийшов до її будинку, вона поралася на подвір’ї, поливаючи квіти. Побачила мене і так і застигла з лійкою, з якої лилася вода. 

Зрештою вимовила:

 — Ваша Величносте? Чим зобов’язана вашому візиту?

— Добрий день, — привітався я. — Я дуже хотів би запросити вас до палацу. Марія дуже сумує за вами. І переживає перед пологами, їй було б точно легше, якби ви помирились і залишились з нею хоча б ці дні. Знаю, ви ображаєтесь на мене через те, що вона завагітніла не в священному союзі. Але це не її провина, це все я. Гнівайтесь на мене, якщо хочете, я зрозумію. Але ви потрібні вашій доньці зараз…

— Я проста жінка, не знаю, які там порядки у вашому замку, — пробурмотіла вона. Але я помітив, що її очі засвітилися, певно, вона все ж сумувала за донькою. Тільки не наважувалася сама прийти до неї. 

— Ну, Марія теж не знала. А зараз вона королева. І добре порається зі своїми обовʼязками, як королева. Я дуже кохаю її… І хочу, щоб вона була щаслива. Мені здається, що для щастя зараз їй не вистачає тільки вас і народження дитини. 

 — Тоді я прийду, авжеж… Я часто думаю про неї, переживаю… — сказала мати Марії зі сльозами на очах. 

— Ми можемо піти до неї прямо зараз, — я усміхнувся…

***

Коли я привів  Терезу до Марії, вона спочатку не наважувалась зайти. Тому я вирішив зайти разом з нею.

Марія лежала на дивані. В неї вже був великий животик, дитина мала ось-ось народитись. 

— Доню! — Тереза, щойно побачила Марію, підійшла до неї і обійняла, заплакавши. — Доню, як ти? Я так хвилювалася за тебе… Пробач, пробач мені, просто я боялась, що ти залишишся сама з дитиною, якщо будеш із сином короля… 

 — Мамо, я так рада тебе бачити, — усміхнулась їхй Марія. — Зі мною все добре, Артур дуже мене любить і піклується про мене.. А як ти, як твоє здоров’я? Може, переїдеш до замку, тут вистачає місця…

— Не знаю, чи заслужила я… Але я така щаслива, що я тут зараз, що бачу тебе здоровою.

 — Ой, — Марія раптом приклала руку до живота. — Здається, починається…

***

Я дуже переживав за Марію. Її вагітність проходила добре, лікар казав, що в неї дуже сильний організм. Але відсоток смертності дітей і жінок при пологах був високий… Так, ми запровадили іноземний досвід медицини, але мені все одно було страшно.

Я був поруч з нею, вона трималась, але я бачив, що їй було боляче.

В якийсь момент мене вигнали. В палаці ми впровадили цілий міні-госпіталь, тож тут тепер було місце і для операційної, і для палат хворих. 

Мати Марії також була тут. Ми вдвох чекали, коли лікарі нас покличуть. Я не знав, скільки пройшло часу, але в якусь мить з палати вийшла медсестра. 

— Ваша Величносте. вітаю з народженням сина! 

— У мене син… — сказав я вражено. — Я можу піти до них з Марією? Все добре? Не було ніяких ускладнень?

 — Так, усе добре, вона зараз відпочиває, і ви можете зайти провідати її. — медсестра усміхнулась і жестом запросила нас прямувати за нею. 

Ми пройшли всередину і я побачив Марію з малюком в руках. Я одразу підійшов ближче, Тереза трималась позаду мене. 

Я одразу побачив малюка на її руках, і клянусь, це було найбільше диво з усіх, що я бачив в житті.

Марія усміхнулась мені:

 — У нас син, він схожий на тебе… 

— Такий крихітний, — я нахилився і торкнувся пальцем долоньки малюка, а він схопив мене за палець. — Я так люблю вас… Кохаю тебе, Маріє, — іншою рукою я пригорнув її з малюком до себе.

 — І я тебе дуже кохаю… Я така щаслива, що неможливо передати словами, — прошепотіла вона.