79. Гелена. Небезпечна сутичка

Я з жахом дивилась на все, що відбувається, не в змозі повірити одразу. що Джеймс. який завжди був таким приємним, люб’язним, виявився зрадником. Хоча, згадавши те, як у Хеталії він розмовляв із тією дівчиною, закоханою в Генрі, я зрозуміла, що він ще там планував щось проти нас. але, видно. у нього не вийшло…Тим часом, поки він говорив, дивлячись на Артура, Генрі прошепотів мені:

— Я зайду з іншого боку, поки Джеймс зосереджений на Артурі. Не підходь туди нізащо, що б не трапилось. Краще взагалі йди звідси, Гелено… Поки ворогу не прийшло підкріплення.

 — Ні, я не піду, не залишу вас, — на мої очі навернулися сльози. — Будь ласка, Генрі. будь обережний…

— Я кохаю тебе, — прошепотів він, торкнувся губами моїх губ і пішов. 

Генрі підійшов до Джеймса з іншого боку. Я дуже боялась, завмерла, хоч Генрі і казав мені йти. Я не могла піти. Мені треба було піти з ним… 

Раптом Джеймс щось почув, і різко обернувся, націливши на Генрі пістолет. Я  кинулась до них. Мені було на все все одно, головне, щоб Генрі не постраждав. 

Але Артур виявився швидшим. 

Менше ніж за мить він опинився біля них. Він кинувся прямо на Джеймса, поваливши того на землю. І тут пролунав постріл. 

— Артуре! — вигукнула Марія і теж кинулася до чоловіків, що боролися на землі. На допомогу Артуру прийшов Генрі і вже за мить пістолет був у останнього, а Артур скрутив Джеймса на землі. 

Увесь цей час карета, де, певно, були підручні Джеймса, стояла віддалік. Певно, вони боялись бути підвішеними за напад на престолонаступника. А коли вони побачили, що їхнього ватажка заарештовано. каучер розвернув коней, і карета зникла у провулку. 

А до нас уже бігли вартові. Я відчула полегшення від того, що все завершилось благополучно і ніхто не постраждав. Адже варто було Джеймсу вистрелити трохи раніше, не вихвалятися собою… то мабуть нас усіх не було б зараз в живих…

***

Коли ми вже були в безпеці за стінами замку, я обійняла Генрі і прошепотіла йому на вухо:

 — Я пишаюся тобою, ти ризикував своїм життям заради друга…

— Головне, що все обійшлось. Мені було страшно насправді. Але більше за тебе і Марію. Ніж за нас з Артуром. 

— Я маю йти до короля, — сказав Артур до всіх нас. — Тепер, коли ви в безпеці, я маю допомогти йому. Все ж, це і мій обовʼязок, як престолонаступника.

 — Так, іди, — кивнула Марія, хоча по її обличчю текли сльози. Я підійшла до неї і обійняла її.

 — Маріє, давай я відведу тебе в твої поркої, тобі треба відпочити, ти пережила таке жахіття… — сказала я. 

— Все буде добре, не переживай, — Артур поцілував її в щоку. — Тепер вже головна небезпека для наших життів минула. Але я потрібний королівству. Я маю йти.

—  Не турбуйтесь. я за ним пригляну, — усміхнувся Генрі. — Скоро ми повернемось..

***

Я повела Марію до її покоїв. Там нас зустріли перелякані служниці. 

 — Принесіть пані Марії води, — сказала я. — І допоможіть переодягнутися у домашню сукню. Їй треба відпочити…

— Так, авжеж, зараз, — кивнула одна зі служниць і вийшла.

Інша одразу пішла за одягом. 

— Я не зможу зараз відпочивати, Гелено, — вона поглянула на мене. — Артур все ще в небезпеці… Може, нам не варто було їх відпускати?

 — Навряд чи ми чимось їм допоможемо, а вони, навпаки, хвилювались би за нас. Тут же нам нічого не загрожує. Тих повстанців не так багато, ще й їхній лідер захоплений, ти ж бачила, як утікали ті, в кареті? Те ж саме буде з іншими, вони дадуть драла звідси, а Артур з Генрі скоро повернуться, — намагалася заспокоїти її я. — Тобі ж треба зараз думати про вашого малюка, щоб він був здоровим, давай я зроблю тобі заспокійливого чаю…