78. Артур. Ворог під маскою друга

Всі ці офіційні привітання від кожної країни-сусіда трохи напружували. Але я мав бути гостинним. Все ж, навіть коли я зречусь престолу, я залишусь представником своєї країни для всіх цих людей, тож я мав поводитись відповідно.

Ще треба було якось перетерпіти бал, а потім можна було б тихенько втекти. Принаймні, на початку балу ми зобовʼязані були бути присутніми. 

Коли посол нарешті завершив свою промову до мене, я почав шукати поглядом Марію. Певно, їй було не дуже приємно, що в наше весілля я стільки часу витрачаю на політику. Але замість Марії побачив Генрі і Гелену. Вони якраз теж підійшли до мене. Ну, хоч з друзями поспілкуюсь, не тільки з різною знаттю… Хоч щось приємне в цьому офіциозі.

— Вітаю, друже, — сказав Генрі. — Ми з Геленою дуже раді за вас з Марією! До речі, де це твоя дружина?

— Та от і я щось не бачу, — я ледь насупився. — Всі ці гості не дають мені нормально святкувати весілля з Марією, — буркнув далі і знову озирнувся. Але Марії так і не було видно. — Куди ж вона поділась?

 — Може, побачила когось із знайомих і підійшла привітатися, — сказала Гелена. — Тут так багато людей…

— Можливо, — я кивнув і все ж мені було неспокійно. 

Я підійшов до парочки охоронців, вони виглядали якимись заклопотаними. Генрі з Геленою пішли зі мною. 

— Ви бачили принцесу Марію? — запитав я у них. 

— Ні, — відповів голова охорони, — Але до палацу наближається натовп якихось підозрілих людей, це можуть бути повстанці. 

— Ще цього не вистачало…  Ну чому сьогодні… — пробурмотів я. — Ви повідомили королю?

 — Так, якраз повідомили… Можливо, скориставшись святом, наші вороги хочуть вчинити якесь заворушення. Але їм це не вдасться, військо швидко з усім розбереться!

Цієї миті до нас підійшов Річард.

 — А куди це твій друг, Артуре, повів твою дружину? — запитав він.  — Щойно їх бачив на виході з палацу. 

— Марію? Хто повів? Генрі ніби тут… — я поглянув на Генрі. — Чи ти про кого?

 — Той. інший… Джеймс, здається, так його звуть? 

— А, він? Дивно, — я насупився. Чомусь стало якось неспокійно. — Куди вони пішли?

 — Виходили з палаца через чорний хід, мені це здалося якимось підозрілим, тому я й вирішив сказати тобі…

— Дякую, — я більше ні слова не казав. І просто побіг в потрібному напрямку.

Генрі і Гелена побігли за мною, я помітив це краєм ока. 

Коли ми вибігли, то я побачив, що Джеймс тримає Марію під руку, а вона намагається вирватись. А ще в їхньому напрямку вже підʼїжджає карета…

Тіло рухалось само. 

Я рвонув до них. В голові стали складатись пазли: дивна поведінка Джеймса в Хеталії, багато дзвіночків, які зараз задзвонили одночасно і просто кричали про небезпеку.

Джеймс не очікував моєї появи і явно здивувався. А я використав цю мить здивування, щоб смикнути з його рук Марію і завести собі за спину.

От тільки в цю мить Джеймс дістав з-за пазухи пістолет. Такі у нас були заборонені. Дуже малі, які легко приховати. 

—  Я давно чекав цієї миті, — сказав він. — Якби ти знав, Артуре, як важко було прикидатися твоїм другом. коли найбільше за все на світі я бажав знищити тебе і всю твою кляту родину! З того дня, коли люди твого батька вбили моїх батьків. я поклявся, що знайду можливість тобі помститися. І от цей  момент настав! 

— Але ми були друзями, хіба ні? Стільки років ти був поруч… — я максимально прикривав собою Марію, але мені стало страшно. Якщо він пристрелить мене, то я не зможу її захистити…

Сподівався, що Генрі принаймні Гелену близько не підпустить. Бляха, ну як ми потрапили в таку ситуацію?

— Я добре вмію прикидатися, — крізь зуби процідив він. — Але нарешті настав час скинути маски. Тебе ніщо не врятує, і всю твою родину теж! Мої люди вже під стінами замку, з хвилини на хвилину вони будуть тут…