77. Марія. "Тепер ви королева"

Зважаючи на мою вагітність, з весіллям довго тягнути не стали. Урочистості запланували вже через тиждень. Це було так незвично для мене, король дав мені титул, щоб я не була простолюдинкою, в мене з’явилося багато розкішних вбраннів, придворні дами навперебій приходили знайомитися і шукали моєї прихильності… Добре, що поруч була Гелена, яка підтримувала мене, а то я зовсім розгубилась би. Артур теж проводив зі мною майже весь час, і я почувалась безмежно щасливою. 

Вірила в те. що всі наші випробування залишились позаду, а попереду — тільки довге й щасливе життя…

***

І ось нарешті настав день весілля. Я запросила й свою матір. надіслала їй листа. а разом з листом гроші, пообіцявши, що буду підтримувати їїх й надалі. Та сама я не провідала її, бо боялася докорів, підозрюючи, що навіть у тому, що я стала нареченою королівського сина, вона може знайти привід для невдоволення. Така вже в неї була вдача…

Але тут, у королівському палаці я знайшла справжніх друзів і близьких людей, тож зовсім не почувалася самотньою. Йдучи до церкви у супроводі охорони, в красивій білосніжній сукні, я ловила на собі зачаровані погляди, і в глибині душі боялася, що це мені сниться, і зараз я прокинуся звичайною служницею та піду прибирати покої Гелени. 

Але ні. це була реальність, а зовсім не сон. Я зрозуміла це, поглянувши на Артура, котрий чекав мене в церкві. Він дивився на мене заворожено, а коли я підійшла, пройшовши повз знать і простих людей, торкнувся долонею моєї руки і сказав самими губами: 

— Ти прекрасна… 

Я всміхнулась йому, відчуваючи себе найщасливішою у світі. Цієї миті з натовпу людей вибігла маленька дівчинка з букетом квітів у руках, вона бігла прямо до нас. Коли дівчинка наблизилась, вона простягнула мені квіти, я обійняла її і поцілувала в щічку. І тут раптом я побачила, що якийсь чоловік цілиться у  нас з рушниці, його не бачили інші, всі дивились на мене. Не думаючи  довго, я прикрила дитину своїм тілом, і тут Артур прослідкував мій погляд і прикрив нас з дитиною.

Пролунав постріл, але, на щастя, зловмисник промахнувся. До нього відразу ж кинулася охорона, почалась метушня. До нас підбігла мати дівчинки, і я передала налякану дитину їй. 

 — Дякую, ви врятували її, — повторювала жінка зі сльозами на очах. 

 — Не плачте, все добре, ніхто не постраждав, — сказала я.  Але бачила, що всі люди навколо схвально дивляться на мене. 

 — Це був знак, що Марія гідна бути королевою, адже вона ставить передусім життя і здоров’я своїх підданих, а вже потім своє! — виголосив пастор. 

— Моя кохана найкраща, — Артур обійняв мене. 

 — Я дуже кохаю тебе. — прошепотіла я. дивлячись йому в очі. 

— І я кохаю тебе…— відповів мені він. 

— Принцеса Марія! — вигукнув хтось з натовпу. — Многая літа принцесі Марії!

І люди підхопили цей вигук, повторюючи його.

— Вони теж люблять тебе, — прошепотів Артур. — Але я люблю сильніше.

Пастор почав обряд вінчання. Я не бачила і не чула нікого навколо, дивилася лише на Артура. Мені хотілося прожити з ним усе життя, і я була впевнена. що так і буде, що наше кохання з роками не померкне, а стане все сильнішим. 

Коли ми обмінялися обручками, люди в церкві зааплодували, здавалося, всі не менш щасливі, ніж ми. Його Величність та леді Джованна підійшли привітати нас, а за ними Гелена з Генрі. 

Я усміхалась, відповідала на привітання, а сама мимоволі шукала в натовпі свож матір, але її не було видно. Можливо, вона не прийшла? Навіть не знаю,  чи засмутило мене це? Чи хотіла б я бачити її невдоволене обличчя? 

Ми вже мали йти до палацу, де мав відбутися бал на честь нашого одруження, Артур розмовляв із послом Хеталії, а я почула поряд із собою голос Джеймса. 

 — Вітаю вас, Маріє. — сказав він.  — Тепер ви королева. 

 — Дякую, що допомогли мені наважитись на випробування, — усміхнулась я. 

 — Там ваша мати хоче з вами поговорити, просить вас на пару хвилин, давайте я вас проведу. — запропонував він, простягаючи мені руку. 

 — Добре, але я швидко маю повернутися… — сказала я. 

— Авжеж-авжеж, — він закивав. — Ходімо. 

Але коли ми вийшли через задні двері церкви, я не побачила своєї матері. 

 — Тут нікого немає, — здивовано глянула я на Джеймса. — Вона пішла? Не дочекалась мене?

— Зараз… — Джеймс щось дістав з кишені, а потім був різкий звук, ніби постріл. І тут я побачила, що це була сигнальна ракета. Джеймс схопив мене за лікоть. — Що ж, а тепер починається головне шоу. Ти така ж дурна, як і Артур, Маріє…