76. Артур. "Твоє життя - найдорожче"

— Мені все одно на випробування! — вигукнув я і пішов обходити церкву. Можливо, легше буде зайти з іншого боку, думаю, там церковників має бути менше в рази. 

Генрі і Гелена пішли за мною. 

Ми прибігли до того боку і не помилились. Тут стояло всього декілька людей: один церковник і двоє охоронців, вони, певно, мали зустріти Марію. 

— Я — спадкоємний принц. Пустіть мене всередину негайно! — сказав я. 

 — Нам не можна нікого впускати, — сказав один із охоронців. 

Я зітхнув і дістав з ножен меч. А потім ми почули шум з того боку.

 Я все ж відштовхнув охоронця, Генрі взяв на себе другого, аж тут ми побачили, що з тонелю виходить Марія. Вона була в брудному одязі, з подряпиною на щоці, але усміхалась.  Побачивши мене, вона зупинилась, її очі широко розплющились:

— Звідки ти знаєш? — сказала Марія, враз знітившись. 

— Джованна сказала, — я кинувся до Марії, обіймаючи її. — Це було занадто необачно з твого боку. Ти могла постраждати. 

— Але я пройшла це випробування! — вигукнула вона. — Тепер ти зможеш стати спадкоємцем! 

— Так, — кивнув один з тих церковників, яких ми до того повалили на траву. Він поправив рясу. — Якщо всі умови виконані, я буду свідчити, що ти пройшла. Але спочатку покажи, чи знайшла ти статуетку, яка має благословити ваш шлюб. Тільки якщо вона в тебе є, завдання буде виконаним. 

 — Так, ось вона, — Марія дістала з кишені статуетку і простягнула йому. 

— Значить, ти впоралась, — він кивнув. Підійшов до кадила, яке висіло біля входу, взяв його і повернувся до Марії. Він провів рукою так, щоб дим від кадила пішов до Марії, я ледь насупився. — Цим обʼявляю, що ти пройшла випробування і гідна предстати перед Богом у церкві разом з Артуром. І вже там вирішиться, чи вищі сили за ваш союз. 

— Що значить вирішиться? — насупився я. — Чи ти думаєш, що я можу відмовитись? Чи Марія? Такого ніколи не трапиться. 

 — Має ще бути знак від Діви Марії, — поважно промоив пастор. — Якщо такий знак з’явиться, ваш шлюб буде благословенний! 

Я закотив очі, ці церковники бісили мене. Але зараз було не до цього. Принаймні Марія вийшла звідти.

— Ти як почуваєшся? — запитав, обіймаючи її. 

 — Добре, але трохи втомилась, — слабко усміхнулась вона. 

— Ходімо до замку… Тобі треба відпочити. Я кохаю тебе…

***

Ми всі повернулись до замку, коли я провів Марію до її покоїв, то сказав: 

— Обіцяй більше не робити подібного, це було дуже небезпечно. Я сам з усім би розібрався. І трон мені не такий важливий, я ж казав…

— Я хотіла, щоб ти виконав своє життєве призначення, це дуже важливо — не відмовитися від шансу, який дарує тобі доля. — серйозно відповіла вона.  

— Я дуже сильно кохаю тебе, — сказав я на видиху і торкнувся губами її губ. — Хай раніше я дійсно мріяв про престол, але зараз… Зараз для мене весь світ порівняно з тобою і нашою дитиною нічого не значить… 

 — Я теж тебе кохаю, і якби мені довелося віддати за тебе життя, я, не задумуючись ні на мить, зробила б це, — прошепотіла Марія. 

— Знаю, — я кивнув, погладивши її по волоссю. — Але твоє життя найдорожче. Будь ласка, не роби так більше…

***

Наступного дня ми з Марією пішли на аудієнцію до батька. Треба було показати її обручку і розпочати офіційні приготування.

І хоч я був не дуже задоволений усім цим, але врешті-решт обійшлось, тож треба було користуватись перевагами того, що Марія пройшла ритуал.

Коли ми зайшли до батька, Марія тримала в руках статуетку. Батько схвально кивнув, побачивши нас. 

 — Що ж, вітаю, — сказав він. — Тепер я не проти вашого одруження, раз Діва Марія проявила свою прихильність до своєї тезки…