75. Артур. "Де моя наречена?"

Ми з Генрі і Джеймсом грали в шахи по черзі практично до самої ночі. Так загрались, що на вулиці вже була суцільна темрява. Я якраз виграв у Генрі, коли той спохопився:

— Я навіть не побажав Гелені на добраніч! Треба зайти до неї!

— Я теж зайду до Марії, ходімо, — я кивнув.

— От уже ці закохані, — хмикнув Джеймс. — У вас лише ваші дівчата в голові!  

— Ну, коли ти закохаєшся, то нас зрозумієш, — я усміхнувся.

Ми вийшли з моїх покоїв. Джеймс пішов до себе, а ми з Генрі вирішили зайти до дівчат.

Коли піідйшли до покоїв Гелени і постукали, та одразу відчинила. Я думав, що можливо Марія теж тут, найчастіше вона була з Геленою. 

Після того, як Генрі чмокнув і обійняв Гелену, я запитав:

— Привіт, Марія у тебе? 

— Ні, я її сьогодні ввечері не бачила, — сказала Гелена. — Може, Марія відпочиває у своїх покоях? 

— Зараз зазирну туди, — я кивнув і пішов до сусідніх дверей. Постукав, але відповіді не було. Поглянув на сестру і друга, ми всі зараз були в одному передпокої. — Вона не відповідає, щось мені неспокійно. Генрі, зайдеш зі мною? Не можна чоловікові самому йти отак без запрошення в покої дівчини, навіть нареченої. Краще я піду не сам. Мало до чого ще придеруться церковники, або знать, в усіх всюди очі і вуха.

 — Я можу увійти з вами, — промовила Гелена. — Раптом їй стало погано і потрібна допомога? 

— Добре, ходімо, але ти, Гелено, позаду.

Я повернув ручку і ми пройшли всередину. Тут було темно.

— Маріє, ти тут? — гукнув я і пройшов глибше до спальні.

Але тут було порожньо.

 — Схоже, вона кудись пішла, немає її туфель і плаща, — сказала Гелена, роззираючись навколо. — Але куди вона зібралася так пізно? Нічого не розумію…

— Без поняття. Я переживаю… Піду до варти, треба шукати її. Її ж нема ні у тебе, ні у мене, куди їй ще йти? — я дійсно дуже переживав, серце забилось часто, у мене було погане передчуття. — Вона тут ні з ким більше не спілкувалась, правда ж?

 — Ні, тільки зі мною, — сказала Гелена. — Вона соромилася свого становища, тож не спілкувалася з фрейлінами.

— Ну, я сподіваюсь, коли вона вже стане моєю дружиною, то їй буде легше. Вона вже точно буде мати достатньо регалій щоб не переживати. Але… Зараз не про це. Де ж її шукати… 

Саме в цю мить до коридору увійшла Джованна. Вона підійшла до нас, поглянула на покої Марії. На її обличчі відбивалося хвилювання. 

 — Марія ще не повернулась? — неголосно запитала Джованна.  

— А ви знаєте, де вона? — тут же перепитав я. 

 — Марія… — вона запнулась і почервоніла, а потім все ж сказала: — Вона вирішила пройти те випробування! І просила не казати тобі. Артуре… Але я знаю, що там може бути небезпечно, тому місця собі не знаходжу… Вона надто довго не повертається…

— Чорт! — вигукнув я. — Я йду в церкву, вона ж там, так? В підземеллі? 

 — Так, — на очі Джованни навернулись сльози.  — Вона там…

Більше я не стояв спокійно ані секунди. Кинувся до сходів і побіг вниз. Почув, що Генрі і Гелена кинулись за мною, але навіть не обернувся. Ми прибігли до церкви. Церква сама була закрита, але біля входу в підземелля ми побачили пасторів.

— Де моя наречена?! Я негайно йду туди! Пустіть!

 — Нікому не можна заходити до підземелля під час випробування! — суворо промовив він. 

— Мені все одно на ваші випробування! — я хотів відштовхнути його, але тут же побачив варту, які підійшли до нас. Але мені було все одно. Я схопив церковника за комір. 

— Пусти мене, негайно!

 — Ви можете почекати біля іншого входу, вона має вийти звідти, — сказав пастор. — Але вам заходити досередини заборонено, це перекреслить усі старання вашої нареченої, її випробування не зарахується!