69. Гелена. Сутичка

Ми сиділи на кухні, вечеряли, але шматок не ліз в горло. Я думала, що зараз відбувається у покоях батька. І чи не з’явиться зараз озброєна охорона, щоб кинути нас до в’язниці. Але в палаці було тихо. 

 — Може мені теж піти туди? — спитала я у Генрі. 

— Артура довго немає, — кивнув Генрі. — Добре, ходімо туди всі разом. 

 — Може, хай дівчата залишаться в моїх покоях, а ми з тобою підемо, — запропонувала я. 

— Так, певно, це буде правильно, — сказав він. — Давай так і зробимо.

Марія з Елісон пішли до моїх покоїв, а ми з Генрі, тримаючись за руки, рушили до опочивальні батька. 

 Підійшовши до дверей, я сказала вартовому:

 — Ми хочемо бачити Його Величність. мої брати тут?

— Так, ваші брати всередині, — кивнув він. — Але не впевнений, що вам теж варто…

— Гелена також спадкоємиця і теж має право піти до свого батька, — сказав Генрі. 

— Так, авжеж, — він кивнув. — Добре, проходьте. 

Коли ми увійшли досередини, то одразу почули сердитий голос батька. 

— …Ти мене ослухався і втік! Треба було таки відрубати тобі руку і забрати право наслідування! — вигукнув він. 

Я тут же підійшла до Артура, який стояв перед батьком, і сказала:

 — Ваша Величносте, не гнівайтесь на мого брата! Він бажає тільки кращого для нашої держави і її жителів! 

— Але він ослухався! — Річард насупився. — І що, що в нього є вагітна простолюдинка! Це не вирішення! Та у кожного з нас така є, якщо пошукати! — він був не схожий на себе, такий розлючений, як ніколи.

— Марія — дуже порядна і розумна дівчина, вона знає грамоту і ніяка не простолюдинка! — заступилась я за свою протеже. — Коли вона була в масці і бальній сукні, ти сам, Річарде, прийняв її за знатну даму!  Якщо Його Величність дасть їй якийсь титул, хоч невеликий, то вона буде гідною нареченою Артуру! 

— Я не розійдусь з Марією. Я вже казав. Що батько або прийме її в родину, або втратить мене, як свого сина. Якщо вже так хочеш забрати в мене право наслідування — хай так і буде! — вигукнув Артур. 

— Ти як зі мною розмовляєш?! — обурився батько. — Всі геть! Мені треба подумати! 

— Добре, ми підемо, — кивнув Артур. 

— Батьку, ти мав покарати його, — Річард насупився.

— Річарде, коли я сказав геть — це було і для тебе! 

 — Добре, — сказав він невдоволено. — Сподіваюся, ти приймеш мудре рішення, і не дозволиш їм керувати собою! Ти тут король, і сі, хто не виконує твої вказівки, має бути покараний!

 — Так, батько тут король, і я не розумію, чому ти повчаєш, що йому робити! — не витримала я. — Краще б тобі помовчати, Річарде! Так хоча б ніхто не дізнається, що ти не надто розумний! 

— Ти взагалі б краще мовчала, — він підтис губи. — Ти всього-лише дівка, твоя доля — розставляти ноги і народжувати і…

Договорити Річард не встиг, бо Генрі врізав йому в щелепу так, що той аж впав. 

— Не смій так говорити з моєю нареченою! 

 — Батьку, ти дозволиш йому бити мене? — заволав Річард. — Це замах на спадкоємця! 

 — Ходімо, Генрі, — я взяла його за руку. — Не хочу більше бачити цього телепня. Мені соромно, що він мій брат…

— Завтра о девʼятій чекаю на всіх в їдальні, — сказав батько суворим тоном…

***

Я повернулася до себе, тоді як Генрі і Артур пішли до своїх покоїв. Коли я увійшла, Марія тут же стривожено встала з крісла:

 — Що він сказав, пані Гелено? — запитала вона. 

 — Поки що думає, що з нами робити, — я зітхнула. — Сказав з’явитися нам усім завтра на дев’яту до їдальні. Мабуть, тоді й винесе свій присуд…

— Сподіваюсь, все буде добре, — сказала Марія, торкнувшись свого живота. 

 — Якщо він не захоче піти нам назустріч, то ми повернемось до Хеталії. Зрештою, можна щасливо жити і не будучи королем… Хоча я б не хотіла, щоб на престол зійшов Річард, я відчуваю, що він одразу наробить дурниць, та й сусіди, побачивши, що державою керує слабкий король, не будуть його поважати. Сподіваюся, що батько також це добре розуміє…