68. Артур. "Наш втікач об'явився"

Ми вже були за одну ніч від замку і лишились відпочити якраз під сусіднім містом, де Гелена врятувала цю дівчину. Я був здивований, Гелена стала зовсім іншою, більш рішучою. Схоже, це так стосунки з Генрі на неї впливали. Ну, якщо все обернеться, як треба, то Гелена стане королевою Хеталії. Тоді як ми з Марією займемо  престол нашої країни. 

Я виконаю вимогу батька щодо спадкоємця. А от у брата спадкоємців не було, тож вже він не встигне обігнати мене. Ну, королівству буде тільки краще, якщо королем стану я. 

Ми з Марією лежали на ліжку, як раптом я помітив що вона торкнулась свого живота і виглядала якось здивовано.

Я напружився: 

— Все добре? — я торкнувся долонею її долоні. 

— Так, здається дитина ворухнулась, — вона радісно усміхнулася, прислухаючись до незвичних відчуттів.  — Цікаво, хто це буде — хлопчик чи дівчинка?

— Хто б це не був, я вже дуже люблю його, — я торкнувся її живота, опускаючи руку з її руки і теж відчув поштовх. Це було так незвично і хвилююче… 

— Малюк вирішив привітатися з татом, — сказала Марія, обіймаючи мене.

— Кохаю тебе, — прошепотів я і поцілував її…

***

Коли ми підʼїжджали до замку, я помітив, що всі трохи напружились. Зараз ми сиділи в кареті впʼятьох. Зазвичай це не дуже зручно, карета мала чотири зручні місця, але дівчата були не в пишних сукнях, тож вони цілком помістилися з одного боку, а ми з Генрі сиділи на іншому.

 — Якби ж знати, що батько нормально відреагує на наше повернення, — пробурмотіла Гелена. 

— Ну, я в будь-якому разі не дам йому тебе ні з ким одружити, — сказав Генрі до Гелени. — Як би він не відреагував, я без тебе звідти не поїду. А мій батько вже прийме тебе, ти ж бачила. 

 — Так. Думаю, все буде добре, — вона усміхнулась йому. — Я дуже тебе кохаю, і нас ніхто не зможе розлучити…

Я теж торкнувся долоні Марії. Я не любив отакі прояви почуттів при інших, але це скоріше через страх, що це може нашкодити їй. Я весь час боявся за це. І поки Марія була в тіні вона була в більшій безпеці. Хоча зрозуміло, що тепер з тіні доведеться вийти. 

Марія поглянула на мене і легенько стиснула мою руку. Вона не любила багато говорити, але в її погляді я прочитав безмежне кохання і бажання завжди бути поруч зі мною. 

Карету пропустили, щойно побачили всередині двох з трьох спадкоємців престолу. А коли ми підʼїхали до замку і вийшли з неї, я взяв Марію за руку.

Ми всі пʼятеро в компанії охорони пішли до головного входу. Була ніч, тож нас зустріли тільки вартові. 

Однак, коли ми вже пройшли в сторону кухні, щоб перекусити перед сном та і з далекої дороги, раптом наштовхнулись на Річарда. 

— О, наш втікач об’явився! — хмикнув він, дивлячись на мене. — І люба сестричка теж! Батько буде дуже радий цьому, він послав людей вас шукати, а ви самі з’явилися тут як тут!

— Так, він буде щасливий, — я закотив очі. — Радий, що ти радий нас бачити. 

— Ще й як радий! — Річард перебіг поглядом з нас на Марію та Елісон, які стояли трохи позаду нас. Раптом він відвів погляд і швидко пішов геть, нічого більше не сказавши. 

— І що це було? — здивувався Генрі. — Річарду завжди було що сказати і він отак не втікав.

— Може, пішов батькові доповідати? — я знизав плечима. — Щоб поговорити з ним раніше за нас… 

 — Хоч би не накрутив батька ще більше, — стривожено промовила Гелена. 

— Хоча якщо він прийде до батька вночі, навряд це закінчиться чимось хорошим. Батько дуже не любить, коли переривають його сон. Добре, я піду перевірю, чи він не там…

***

Коли я підійшов до покоїв батька і побачив охорону, то вони здивовано вирячились на мене. Ну так, я ж був втікачем…

— Принц Річард у короля? — запитав я прямо…

 — Так, — відповів охоронець. — Ваш брат зараз там…