67. Гелена. Знову в дорозі

Насправді мені було дуже страшно. Я весь час думала, що ті люди можуть нас убити, адже нас було небагато, а їх цілий натовп. І, якби я не сказала, що я донька короля, і не поводилась би впевнено, то, мабуть, вони так і зробили б. Але те, що мене змалечку вчили поводитися гідно, хоч раз у житті зіграло мені на руку. 

Ми вже сіли в карету, Марія дала врятованій жінці, яка вся тремтіла, ковдру,  а Генрі взяв мене за руку через вікно і сказав:

— Здається, я сьогодні побачив мою королеву, а не просто принцесу…  І закохався ще сильніше… 

— Як твоя рука? — сказала я стурбовано. — Той нападник тебе поранив, треба обробити рану…

— Це дрібниці, просто подряпина, — відповів він. — Нам в будь-якому разі краще поїхати звідси зараз. 

— Тоді їдемо, — я зітхнула. — Краще швидше опинитися в палаці, хоча не факт, що нам там буде безпечніше…

— Я поговорю з твоїм батьком, обіцяю, що розберусь і все буде добре, — він поцілував мою долоню. 

 — Дякую, з тобою мені нічого не страшно, — усміхнулась я. 

Карета рушила, а моя увага перемкнулася на врятовану нами жінку. 

 — Розкажи про себе. — звернулась я до неї. — Як тебе звуть? Чому з тобою трапилось лихо? 

— Мене звуть Елісон, — сказала вона. — Я була віруючою і набожною дівчиною, аж поки не зустріла одного чоловіка… Але коли зустріла його і закохалась, розуміла, що він не зможе бути зі мною офіційно через свій статус. Але я дуже хотіла бути з ним хоча б той час, який можу. Я не можу сказати вам, хто він, сподіваюсь, ви пробачите мені це.

 — Так, звичайно, ти не зобов’язана говорити… Але твої односельці ще говорили про те, що ти читала книги, це правда? 

— Моя бабуся вміла читати. Вона була дуже розумною. Вона була… — дівчина замʼялась. — Колись вона була вченою. Вона переховувалась, бо знання для жінок в новому устрої були закриті. 

 — Он як, — мені стало дуже цікаво, я розуміла, що не даремно доля привела нас до цього села саме в цей час, і ми врятували Елісон.  — Якщо хочеш, я візьму тебе до себе на службу в палац, якраз Марія завершить роботу з особистих причин, — я усміхнулась. — А мені потрібна буде камеристка. Поряд зі мною ти будеш у безпеці. 

— Але я вагітна, — вона зітхнула. — Ваш батько-король навряд таке прийме… 

 — Ми скажемо, що твій чоловік загинув, а ти залишилась сама. тож я пожаліла тебе і взяла на роботу, — сказала я. — Навряд чи батько буде це перевіряти, в нього вистачає клопоту і крім перевірки біографій прислуги.

— Але… — вона підтисла губи. — Батько дитини може зʼявитись в замку. Це максимум, який я можу розповісти. Я клялась, що ніколи не видам його імʼя.

 — Якщо він кохає тебе, то не покаже, що тебе знає, — сказала я.  — А може, він надумає все ж одружитися з тобою? Якщо я дам тобі гарне придане… Чи це виключено? 

— Це неможливо, — вона захитала головою. — Обіцяйте, що нікому не скажете те, що я вам вже розповіла. Хай краще всі думають, що батько моєї дитини помер, як ви і запропонували. Думаю, батько дитини навіть якщо зʼявиться, вдасть, що ми незнайомі. Я теж так зроблю. 

 — Так, я не буду тебе більше розпитувати, — я зітхнула. — Хай це залишиться таємницею. Скажемо, що ти була заміжня, чоловік твій помер, і ти залишилась без засобів для існування.  В мене на службі тобі не буде складно, навіть коли ти народиш. Єдина вимога — нікому не розповідати про те, що я роблю чи говорю. Як тільки я дізнаюся, що ти багато зайвого говориш — нам довдеться попрощатися…

— Я вмію берегти таємниці, — кивнула Елісон. — Обіцяю, що нікому нічого не переповідатиму.

— Тоді ми подружимось, — я усміхнулась. — Я теж дуже люблю читати і хочу більше дізнатися про минуле… Можливо, коли буде час, у спокійній обстановці ти розповіси більше про свою бабусю. А потім, коли я вийду заміж, заберу тебе з собою в Хеталію. 

— Добре, — вона кивнула. — Поїхати до Хеталії для мене ще кращий варіант…