65. Гелена. Жінка на вогнищі

Хоча я мала радіти, що їду додому, все ж я відчувала занепокоєння. Мені здавалося, що може трапитися щось погане, що розлучить нас із Генрі. А я цього дуже не хотіла. Я б охоче поїхала зараз верхи разом із чоловіками, щоб заспокоїти нерви, адже швидка їзда мене завжди підбадьорювала, але не хотілося залишати Марію саму в кареті. Тож я сиділа. нервувала і хотіла. щоб швидше вже ця дорога закінчилась. Добрею. що Генрі та брат зі мною, вони спільно переконають батька у тому. що ми з Генрі маємо одружитися…

Ми їхали Хеталією цілий день, потім заночували в заїжджому дворі, а рано вранці знову вирушили в путь. Коли дісталися кордону, нас пропустили без проблем.  Але я чула, як прикордонник попередив чоловіків:

 — Будьте обережні, в цьому лісі багато розбійників! Вони грабують карети, і можуть навіть продавати людей в рабство! 

Мені стало не по собі від цих слів.

— Дякуємо за попередження, ми будемо обережні, — почула я голос Генрі. 

Коли ми вже від’їхали від будівлі прикордонників, Генрі під’їхав до нашої карети і весело сказав:

— Ну ось ви на батьківщині! 

— Може, нам не їхати через ліс? — я не розділяла його ентузіазму. — Поїхати іншою дорогою…

— Артур сказав, що так безпечніше. Все ж, на ваших землях його будуть впізнавати, хтось може захотіти його голову за викуп, або щось подібне. Краще виступити проти купки розбійників, ніж потрапити в руки до шпигунів ворогів. Від розбійників ми відкупимось.

 — Ну може… Хоча якщо їх багато, то для них буде спокусою отримати не лише викуп, а ще й карету і коней… Звісно, я теж вчилася битися, але, все ж нас небагато…

— У нас достатньо грошей, щоб їм було не до наших коней, — до нас підʼїхав Артур. — І битися ти не будеш. Ми з усім розберемося. 

Я зітхнула. Чоловіки, навіть досить освічені, як Артур і Генрі, все ж не думали про те, що і жінки мають право голосу. Все ж їх так виховали, вони не винні. І вони хочуть, як краще. Але коли в мене будуть свої діти, я буду виховувати їх однаково, незалежно від того, чи це хлопчик, чи дівчинка, вони будуть самостійні і зможуть постояти за себе. 

Тут же я подумала, що я раніше категорично не хотіла мати дітей, а зараз розмірковую, як їх виховуватиму, отже, щось для мене змінилося? Мабуть, це через те, що я закохалась у Генрі…

***

Коли ми проїздили через одне невелике село, мою увагу привернув натовп людей, які зібралися на площі. Посеред цієї площі була складена купа хмизу, як для вогнища. Мабуть, у них якесь свято?

Але потім я побачила, що біля тієї купи хмизу стоїть прив’язана жінка. 

 — Зупини карету! — гукнула я до кучера. 

— Але принци не давали розпорядження, — він розгубився.

— Що там? — Генрі знов підскочив на своєму коні до нас. 

 — Вони хочуть спалити ту жінку на вогнищі, ми не можемо це так залишити! — вигукнула я. 

— Гелено, це небезпечно… — сказав Генрі. — Тобі краще сидіти в кареті. Я розумію, що ти відчуваєш, але твоя безпека має бути на першому місці. 

— Вона завагітніла не в шлюбі! — почули ми голос  оповісника, який гучно розповідав історію жінки. — І ще в неї в домі знайшли заборонені книги! Два злочини від однієї жінки! За таке потрібна справедлива кара! 

 — Ми маємо її врятувати і забрати до столиці! — сказала я. — Не можна поїхати, залишивши цю жінку помирати просто за те, що вона читала книги і когось покохала! Зупиніть карету, бо я вистрибну з неї на ходу! 

Кучер злякався і все ж сповільнив карету. 

До нас підʼїхав Артур. 

— Що у вас тут відбувається? 

 — Ми маємо врятувати цю жінку! — вигукнула я, відчинила дверцята і вибігла на площу. Всі присутні здивовано витріщилися на мене. 

 — Я донька короля! — вигукнула я. — Наказую негайно відпустити цю жінку, я дарую їй помилування!