64. Генрі. Знову в дорогу

Коли ми вийшли з батькових покоїв і зайшли до покоїв Гелени, де вже на нас чекала Марія, ми переказали їй, що трапилось. 

— Батько буде шукати нас з тобою, — сказав Артур, пригортаючи Марію до себе. — Нам У будь-якому разі буде правильно повернутись. Він вже мав охолонути. Я скажу йому про своє відречення та і все. 

 — Я зроблю все, як ти скажеш, — тихо відповіла Марія. — Тільки щоб ми були разом…

— Мене тільки турбує те, що ти маєш мандрувати знову. Це, певно, важко при вагітності. 

— Я думав, можливо, лишити Гелену і Марію тут, але все ж не хочу. На Гелену теж напали тоді. І хай батько відправив Анну назад в її дім, хтозна, чи нема тут ще “доброзичливців”, — я зітхнув. 

 — Ні. будь ласка, не залишай мене, — злякалася Марія. — Я добре почуваюся, термін вагітності ще невеликий. а мандрівка не така й дальня! 

— Дальня, — Артур теж зітхнув, але пригорнув Марію ще сильніше. — Але так, я погоджуюсь з Генрі. Вас небезпечно тут залишати. Та і батькові Генрі буде не дуже добре, якщо сюди нагрянуть і побачать Гелену… 

 — А я залишуся! — сказала Гелена. — Не хочу їхати до батька! Він може несподівано придумати видати мене за когось заміж! А недоброзичливців я не боюся, пристав до мене охоронця та й усе…

— Я не можу довірити твою безпеку нікому, — я підійшов до Гелени. — Та і моя матінка… Ти ж бачила, як вона налаштована. В неї ще щось на умі, я не знаю, що. 

 — Я думала, вона прийняла мене, — Гелена зітхнула. 

— І все одно намагалась зісватати Анну. Не хочу залишати тебе з нею. 

В цю мить в двері до нас постукали. 

— Агов, ви всі тут? — почули ми голос Джеймса. Джеймсу я не дуже довіряв. Але Артур з ним поговорив і сказав, що той ніби просто запав на Анну.  

— Наскільки ти йому довіряєш? — запитав я у Артура так, щоб чув тільки він. 

— Він допоміг мені втекти. Якби не він, мене б тут не було. Думаю, він дійсно просто хотів переспати з Анною. Далека дорога і бажання розрядки — все було цілком логічно. 

— Ну добре, — я зітхнув. 

Артур кивнув і відчинив двері. 

— Що ж, всі в зборі. Тоді готуємось до виїзду, — сказав я. — Нам підготують все необхідне і можна буде виїжджати….

***

Перед виїздом я все ж зайшов до батька. Він здивувався, коли побачив мене в одязі для мандрівок, бо ж пройшла лише одна ніч. Ми вирішили дати Марії і Гелені виспатись і одразу їхати.

Батько прийняв мене в своїх покоях. 

— Батьку, ми вирішили їхати зараз. Дівчата вже зібрані. 

 — Добре, — зітхнув він. — Я виділю вам охорону, бо розвідка сповістила, що в королівстві Артура неспокійно, повстанці розпоясалися…

— Якщо ми поїдемо зі свитою, тільки видамо себе. Хіба що можемо взяти максимум двох людей. Так ми не привернемо надто багато уваги. Хай охороняють карету з Геленою і Марією. 

 — Ну, хоч двох… Я дам своїх власних охоронців, це найкращі бійці в королівстві, — батько поглянув на мене. — Будь обережний, добре?  

— Дякую тобі. Мені дуже пощастило з батьком, — я обійняв його. — Більше, ніж принцам інших держав. 

 — Мені теж пощастило з сином. Ти будеш гарним королем, — сказав він. — Хай все буде добре! Молитимусь за вас з Геленою!...

***

Коли ми покидали замок, я почувався трохи схвильовано. Я знав, що все роблю правильно, що я маю впевнити батька Гелени в тому, що їй буде найкраще саме зі мною. 

Але мене не покидало дивне липке відчуття, ніби я щось упускаю. Я не розумів, що саме, але це відчуття продовжувало наростати, хоч і частково небезпека для Гелени на цей момент була нівельована. 

Хоча може всьому виною напруження останніх днів. Зараз вирішувалась наша доля, тож не дивно, що я почувався напружено, правда?...

В будь-якому разі, я впораюсь. Я зможу захистити Гелену і зробити так, щоб ми завжди були разом…

В цю мить я дійсно був впевнений, що все так і буде….

Продовження - завтра о 17.00!

Додавайте книгу в бібліотеку і ставте їй сердечко - так ви точно не загубите її і дізнаєтесь, що буде далі!