61. Марія. Знову разом

Коли Гелена повернулась від короля, вона виглядала задоволеною. 

— Розмова минула добре? — здогадалась я. коли вона попросила мене допомогти їй перевдягнутися. 

— Так, король спершу трохи погнівався. а потім став на наш бік, — кивнула вона. — Він спробує залагодити цей конфлікт з моїм батьком. Я дуже рада. що родина Генрі прийняла мене. Аби ще цю Анну відправили куди подалі, але наче це питання також уже вирішене…

— Я дуже за вас рада, — сказала я. 

В двері постукали. 

Я пішла відчиняти, і, як мені велів принц Генрі, спершу запитала через двері:

 — Хто там? 

— Це я, — почула голос принца. — Відчиняй, Маріє. 

 — Так, заходьте. будь ласка, — я швидко впустила його. 

— Раз небезпека для Гелени наразі нівельована і батько сказав, що відправить Анну, я, певно, маю виїжджати за Артуром. Він все ще не тут, значить, не зміг виїхати. Я буду говорити з його батьком, а якщо той відмовиться його відпускати, я його викраду. А що, мені вже не першого спадкоємця престола забирати з замку, — він усміхнувся.— Досвід вже є. 

 — Тільки будь обережний, — схвильовано сказала Гелена. — Не хочу, щоб з тобою щось сталося!

А я відчула шалену радість від того, що незабаром знову зможу побачити Артура. обійняти його…

— Все буде добре, — кивнув він Гелені і коротко чмокнув її в губи. — Зараз швидко перевдягнусь і поїду. Нікуди не ходіть, будьте з королівською гвардією, щоб хоч один охоронець завжди був з вами. Обіцяйте. 

 — Добре, — кивнула вона. — Нікуди не будемо ходити без охоронців. 

Коли Генрі вийшов, я поглянула на неї і сказала:

 — Мені чомусь так страшно… Що, коли ваш батько не погодиться на наш з Артуром шлюб? 

— Ну, мій батько не має стосунку до вашого шлюбу, — знизала вона плечима. — Ви маєте право самі це обирати, така моя думка. Інша справа, що Артура можуть позбавити престолу. Ну, але ти вагітна. Тож не буде батько так ризикувати, думаю, поки я сама не завагітнію, як мінімум. А я, як ти знаєш, ще зовсім не вагітна. 

 — Сподіваюся, він теж замислиться над цим… Я чула, що король дуже хоче мати онуків. а зважаючи на те, що зараз дітей народжується дуже мало, він не захоче ризикувати…

***

Гелена прилягла відпочити, а я розвішувала одяг. який вони з Генрі замовили у кравця, і який якраз привезли. І тут у двері знову постукали. 

— Хто там? — запитала я, підійшовши до дверей. 

— Я, Маріє, я, — почула рідний голос і не могла повірити своїм вухам.

— Артур? Але як? — я швидко відчинила двері і дійсно побачила його, а поряд стояв Генрі і ще один чолоавік, в якому я упізнала Джеймса, друга Артура. якого бачила в замку його батька.  — Як ви так швидко повернулися?  запитала я вражено. 

— Я втік з замку, — зізнався Артур, обіймаючи мене. — Джеймс мені допоміг. Це сталось майже одразу після вашої втечі, тому ми вже тут. Як ти почуваєшся? — додав він схвильовано. — Дорога, певно, була важкою… 

 — Зі мною все гаразд, — я усміхнулася. — Тут нас добре прийняли, хоча я й дуже скучила за тобою… А що твій батько? Що ти думаєш робити далі?

— Якщо буде треба, я відмовлюсь від трону. Та і все, — сказав він неголосно. — Головне, щоб ми були разом. 

 — Не хочу, щоб ти йшов на такі жертви, — мені на очі навернулися сльози. — Але якщо іншого виходу не буде, то я прийму будь-яке твоє рішення…

— Хіба це жертва? Я буду щасливий тільки з тобою, — Артур обійняв мене ще міцніше. — Я дуже сильно кохаю тебе. 

 — Мабуть, вам треба побути наодинці, — зауважив Генрі. — Ходімо. Джеймсе, я покажу тобі твою кімнату. А потім всі разом підемо перекусимо! 

 — Так, авжеж, — усміхнувся Джеймс, і вони вийшли. 

 — Шкода, що тут нам теж доведеться ховатися від усіх, — зітхнула я, обіймаючи Артура так міцно. що чула, як б’ється його серце. 

— Це тільки заради твоєї безпеки, і все. Від батька я вже нічого не приховую, як ти знаєш…

***

Потім на шум наших голосів вийшла Гелена і дуже зраділа приїзду брата. Вони поговорили трохи, а потім Артур сказав, що піде до своїх покоїв перевдягнеться. Я ж пішла на кухню. щоб принести Гелені чаю. 

Проходячи повз одну з кімнат, я почула знайомий голос, без сумніву, то була Анна. Але її ж ніби мав король відправити додому?  Хоча, мабуть, вона поїде завтра зранку, бо ще треба було зібрати речі… Раптом я почула ще й чоловічий голос, який здався мені знайомим. Я зазирнула в щілинку між нещільно зачиненими дверима і одвірком і побачила того, кого точно не сподівалася тут зустріти. Це був Джеймс, друг Артура! 

— Ну, ми домовились? — запитав він, притиснувши Анну до стіни і зазирнувши їй в очі. 

 — Так, — відповіла вона. — Але й ви маєте виконати мої умови!