58. Артур. Втеча

Я був в шоці від почутого, тому відразу сказав:

— Я маю забрати Марію… 

— Вона зникла, разом із твоєю сестрою і Генрі, — сказав Джеймс. — Твій батько лютує, збирається відправляти за ними погоню! 

Все ж, Генрі впорався, він забрав і Марію, не тільки Гелену… Він був моїм справжнім другом!

— Я їду за  ними. Мені треба екіпаж, але батько точно дав розпорядження, щоб мене не випускали з замку… 

 — Я можу знайти екіпаж, але як зробити, щоб вартові тебе не повернули назад? Може. тобі перевдягнутися, замаскуватися під іншу людину? — запитав Джеймс.

— Мені треба інший одяг, щоб принаймні вийти, так. Ти зможеш дістати мені одяг слуги або охоронця? Прямо зараз. Не можна гаяти часу. 

 — Зараз спробую, чекай тут, я швидко повернуся, — з цими словами Джеймс вийшов з кімнати. 

Я тим часом швидко зібрав сумку з грошима і документами. Коли він повернувся, я одразу перевдягнувся і ми пішли разом. Я тримався позаду, ніби я охороняв Джеймса. Нам на очі потрапило всього пару слуг і одні вартові, коли ми вже виходили. Але ті нічого не запідозрили. 

Та в якусь мить, коли ми вже сіли в карету в стайні, ми почули голос:

— Здається, це принц Артур!

— Який ще принц? — Джеймс вийшов з карети. — Це всього-лише я і мій слуга, — я почув, як дзенькнули монети в його руці. 

— О… Слуга, тобто, ви з ним зараз… ВІн ваш ееее… — засоромлено сказав голос зовсім іншим тоном. — Коханець? Тому ви втікаєте вночі? Такі стосунки заборонені в королівстві… 

Я закотив очі. Бляха, ну не могли щось краще придумати?

— Так, — буркнув Джеймс. — Тому, будь ласка. ні слова про це, — я почув знову дзвін монет. 

— О… Зрозуміло, авжеж, я буду мовчати! — запевнив голос. 

— Ну тоді йди. І ти мене тут не бачив сьогодні. 

— Авжеж, не бачив! Ні вас, ні вашого коха… Нікого не бачив! — виправив себе голос. 

Я почув кроки а потім Джеймс сів до мене в карету. Кучер слава Богу мовчав. Ми рушили і тільки тоді, коли виїхали з території замку, я нарешті сказав, усміхаючись: 

— Коханець? Не боїшся, що тепер про тебе підуть погані чутки?

— А, що мені втрачати, — безтурботно відмахнувся Джеймс. — Моя репутація і так бажає кращого, ще якась чутка нічого особливо не змінить…

— Може, тобі краще повернутися, коли мене вивезеш з замку? Бо якщо ти поїдеш зі мною… Батько точно здогадається, що це ти мені допоміг, — я зітхнув.

 — Я залишуся біля тебе. Раптом тобі потрібна буде якась допомога, я не можу покинути друга в біді, — сказав Джеймс. — А що там подумає твій батько, мені все одно. 

— Ризиковий ти, отак йти проти короля, — я знову усміхнувся. — Дякую тобі. Ти і Генрі мої єдині друзі, тільки на вас я і можу покластись. 

— Для мене велика честь бути твоїм другом, — усміхнувся Джеймс. — Не турбуйся, нічого мені за це не буде, та Його Величність скоро змінить гнів на милість і сам буде радий твоєму поверненню.  Все ж, ти його спадкоємець, і на відміну від твого брата. маєш голову на плечах. 

— Думаю, через останні події батько може засумніватись в останньому, — сказав я. — Ти ж не знаєш, що відбулось… Всіх деталей. В королівстві ще ніхто не знає. Марія вагітна. І ти ж розумієш, що це означає. 

 — Сподіваюся, все налагодиться, — відповів Джеймс. — Зрештою, король зможе заднім числом дати Марії дворянство, і тоді ви зможете одружитися, наприклад, скаже, що її батько проявив себе героєм у чомусь чи ще щось подібне… 

— Марія живе з матірʼю, — зітхнув я. — Вона ніколи не згадувала батька. Не знаю, чи живий він взагалі. Але ідею я зрозумів. Так, йому доведеться змиритися врешті-решт…