51. Гелена. Знайомство з майбутніми родичами

Коли ми під’їхали до замку, був уже полудень. Слуги стали розпрягати коней, а Генрі допоміг вийти з карети мені, а тоді Марії.  Ми всі були втомлені, в брудному одязі.  Нічого не взяли з собою, а зупинятися і щось купувати не наважувались, адже це могло вкрасти час, такий дорогоцінний, коли за нами могла бути погоня. 

— Ви під моєю протекцією, все буде добре, — запевнив нас Генрі. — Але Маріє, ти памʼятаєш про нашу легенду. Нам треба, щоб ти була не дуже помітною. Тому я представлю тебе, як помічницю Гелени. 

— Так, я все пам’ятаю, буду робити ту ж роботу, як і в палаці пані Гелени, — Марія кивнула. 

Коли ми увійшли в хол, то побачили, як до нас наближається розкішно одягнена жінка, в якій я впізнала матір Генрі. Певно, слуги вже встигли докласти їй про наш приїзд. 

— Синку! Ти нарешті вдома! 

— Мамо, радий тебе бачити, — Генрі поцілував їй руку. — Я приїхав з принцесою Геленою та її камеристкою. Гелена давно мріяла ближче з тобою познайомитись! 

— Принцеса Гелена? О, мила, як ви виросли! — вона оглянула мене, але хоч і казала солодкі слова, я бачила, що вона ніби сканувала мене з голови до ніг. 

— Доброго дня, Ваша Величносте, — сказала я. — Наш візит трохи раптовий, прошу вибачення, що не попередили вас…

 — Я хотів зробити вам сюрприз, — прийшов на виручку Генрі. 

Звісно вся наша історія скоро через послів дійде до вух короля і королеви Хеталії, але поки що вони нічого не знали, і мати Генрі, певно, подумала, що я просто ексцентрична особа.

— Приготуємо зараз вам покої, ви відпочинете, переодягнетесь, а тоді будемо обідати, — усміхнулася вона.  

— Дякую, матінко, за теплий прийом, — сказав Генрі. — Можна покої біля моїх?

— А що це ви без речей? Невже нічого не взяли? — здивовано запитала королева. 

— З багажем трапилась прикрість, його загубили… — Генрі зітхнув. — Але ви, матінко, зможете дати Гелені і Марії якийсь одяг?

 — Так, звісно, ходімо, люба, я проведу тебе у свою гардеробну і ти вибереш усе, що захочеш. У нас ніби однаковий розмір, — сказала королева. 

 — Дякую вам, — усміхнулась я. — А  то з цим багажем вийшла така прикрість. Втім, ми купимо все, що потрібно, а зараз я лише попрошу у вас одяг на перший день…

— Добре, хай буде так, — вона кивнула. — Ходімо, ви певно втомились з дороги… 

***

Я перевдягнулася, прийняла ванну, а потім ми з Генрі спустилися на обід, Марія ж пішла обідати на кухню для прислуги. 

 За столом уже сиділи батьки Генрі, а поряд з ними якась незнайома мені дівчина з білявим волоссям. Наче не сестра, Генрі був єдиним сином у своїх батьків. Може, якась родичка, наприклад, та сама кузина Марі? 

Тим часом дівчина підвелася з-за столу і підійшла до нас:

— Генрі, я така рада тебе бачити, — вона несподівано кинулась йому на шию, обіймаючи. Я такого взагалі не очікувала, це було не по етикету. 

— Анно, привіт, а ти тут як опинилась? — запитав Генрі здивовано. 

— Приїхала в гості, я завжди так тепло згадую той час, який я провела у вашому замку, коли у нашому королівстві було неспокійно! Пам’ятаєш, як ми їздили на верхову прогулянку і заблукали в лісі? 

— Ой, ви були такі милі, — тут же втрутилась його матінка. — Вартовий, який вас знайшов, потім зізнався, що ви там цілувались!

— Мамо, ну ми ж були зовсім дітьми… — буркнув Генрі. — Нам було по тринадцять, здається. Потім ми вже не цілувались… — він поглянув на мене.