49. Марія. В Хеталії

Ми їхали ніч, потім ще один день, тоді заночували в якомусь трактирі, а на наступний день прибули до Хеталії. 

Я трохи задрімала і  прокинулась від того, що наша карета зупинилася в якомусь місці, Генрі вийшов, і говорив з якимись чоловіками. 

— Це кордон, — сказала мені Гелена. — Зараз сюди можуть зазирнути прикордонники, але нічого страшного, якщо тебе питатимуть хто ти, кажи, що ти моя покоївка. 

— Добре, — кивнула я. Було страшно, раптом нас шукають і батько Артура передав на кордони, щоб нас не випускали? Я сподівалася, що спершу нас шукали в самому замку і в місті, і ще не додумалися, що ми могли поїхати до сусідньої держави. 

— Генрі про все домовиться. Все буде добре, не переживай. Тобі не можна взагалі хвилюватися. Моя мати… Вона теж була вагітна і була на нервах весь час, може, саме через це з нею сталось те, що сталось, — вона зітхнула. — Ти маєш в першу чергу думати про своє здоровʼя і бути спокійною, що б не трапилось.

— Так, я буду спокійною, я хочу, щоб дитина була здоровою, —  сказала я.  — Дякую вам, пані Гелено, за все, що ви зробили для мене. Я буду дуже старатися, щоб виправдати вашу довіру і допомогти вам з паном Генрі про мірі своїх можливостей…

— Не знаю, чи зможу повністю його пробачити, — вона зітхнула. — Ну невже не можна було одразу сказати правду? До того, як я по вуха в нього закохалась? Вибач, просто коли думаю про це, завжди нервую. 

— Він збирався сказати, просто побоювався вашого гніву, — я усміхнулась. — Генрі дуже хороший. І справді кохає вас. 

— Не знаю, — буркнула вона. — Наші з ним батьки хотіли нас одружити. Я не така вже впевнена, що тут справа дійсно в коханні. Він може і не кохає мене… А може просто думає, що кохає. Я зовсім заплуталась і не знаю, чому тепер вірити. 

 — Мені здається, що кохає, — сказала я. — Він так на вас дивиться, коли ви не бачите…  Просто так, заради бажання батьків цього не зіграєш…

— Я завжди мріяла, що зможу сама все вирішити. З ким бути, як… Потім батько практично відібрав у мене мрію. А далі я зустріла Генрі. Неприємно бути обманутою тим, в кого так сильно закохалась, — зітхнула Гелена. І тут вже до карети повернувся Генрі, тож вона замовкла. 

— Все нормально, їдемо далі, нас пропускають, — сказав він…

***

Ми без пригод дісталися до столиці королівства. Мені було дуже цікаво визирати з вікна карети, адже я ще ніколи не була в іншій державі. Втім, на перший погляд, будівлі, транспорт і люди нічим не відрізнялися від того, що я бачила у нашому королівстві. 

 — Ми їдемо до вашого замку? — запитала Гелена у Генрі. 

— Так, туди, — він кивнув. — Не знаю, що ви знаєте про Хеталію, але хоч вона також монархія, у наших королівств багато відмінностей. Але є і дещо абсолютно спільне. 

 — Артур казав, що у вас трохи вільніші звичаї, ніж у нашому королівстві, — промовила Гелена. 

— Так, — він кивнув. — Крім того у нас церква не відіграє сильної ролі. І знання не настільки заборонені. Хоча, певні обмеження все одно є. 

 — Що ж, мені хотілося б жити у більш вільній державі, — Гелена сумно усміхнулася. — Але ще більше хотілося б зробити вільною ту, в якій я народилася. Щоб церква не диктувала так свої порядки, і щоб жінки мали більше прав… І ті технології, за які постраждав Артур — хіба це так погано, якщо за допомогою їх поліпшується життя людей?

— Людьми важче керувати, якщо вони багато знають. В Хеталії технології теж під забороною. Але я б так само хотів все це змінити. Прогрес може рятувати людей, дати їй більше, ніж забрати, я в це вірю. Тим паче, всього цього людство вже досягало. Це наш спадок, я так це бачу. Можливо, якби ми всі обʼєднались, то змогли б повернути технології. Люди б менше вмирали і довше б жили, як раніше. Медицина б рятувала хворих. І не тільки королівську родину та знать. Таке королівство я хочу побудувати, коли стану королем…