47. Гелена. Втеча

Коли я вийшла з кімнати, де замкнули Марію, і рушила до своїх покоїв, я побачила там Генрі. 

Він поглянув на мене схвильовано: 

— Гелено, твій батько виганяє мене з королівства. Він сказав, щоб я їхав у Хеталію. Але я не хочу їхати без тебе. Знаю, ти можливо все ще злишся на мене за той обман, але мої слова, мої почуття до тебе… Все це завжди було правдою. Я тебе кохаю. Поїхали зі мною, — сказав він раптом. — До Хеталії. Моя пропозиція все ще в силі. Я дуже хочу, щоб ми завжди були разом. Я кохав тебе багато років і зараз кохаю ще більше… 

Мені було так хвилююче чути ці слова. Незважаючи на те, що я гнівалась на Генрі за його обман, все одно я дуже кохала його. 

— Я не можу покинути Артура і Марію в біді, — сказала я, дивлячись йому в очі. — Тому маю залишитись. А ти їдь, щоб в тебе не було неприємностей…

— Артур сказав мені забрати тебе, бо твій батько зараз дуже розгніваний. Він сказав, що знайде іншого чоловіка для тебе в найближчий час. 

— Але я не хочу заміж! — моє серце завмерло в грудях, я знала свого батька, він був на таке здатний. — Ну добре, я поїду з тобою, але не вважай, що я тебе пробачила! — додала тут же. — Вважай, що я просто погостюю в тебе якийсь час!

— Добре, можеш мене поки що не пробачати, — він кивнув. — Я нізащо тебе не ображу, ти ж знаєш. Але нам треба поспішати… 

— Може, нам узяти з собою Марію? Я переживаю, щоб батько не наказав її вбити…

— Так, ми маємо взяти її, це хороша ідея, — кивнув Генрі. — Правда, ми не зможемо попередити твого брата, робити все треба прямо зараз…  Я підготую карету. Ти тоді йди за Марією. 

— Так, я зараз приведу її, де ми зустрінемось? Щоб батькові шпигуни нас не помітили…

— Виходьте до стаєн. Без мене ви не будете виглядати підозріло. Вона ж твоя служниця. Я буду там. І ми поїдемо. 

— Добре, зараз будемо, я не збиратиму речі, щоб ніхто нічого не запідозрив, візьму лише гроші, щоб купити собі все необхідне вже там у вас…

Я відімкнула двері кімнати, де знаходилась Марія. Вона сиділа на ліжку і дивилась у вікно, забране гратами. 

— Швидко, нам треба йти, — я поманила її рукою. 

— Куди? — Марія здивувалась. 

— Ми їдемо з Генрі в Хеталію. Перечекаємо там, поки гнів мого батька трохи мине. 

— А Артур? — вона озирнулась. — Він теж поїде? 

Я зітхнула:

— Може, він приїде пізніше, зараз ми не можемо його забрати, він під вартою..

— Але я не хочу залишати його самого… Що як все ж ви помилились і його батько таки захоче його покарати серйозніше? — на її очі навернулись сльози. 

— Не думаю, все ж Артур його син, я знаю свого батька, він з виду грізний, але любить нас. От тобі загрожує небезпека, тож краще поки забрати тебе з-перед його очей. А там Артур розповість про твою вагітність, і можливо, батько дасть дозвіл на ваш шлюб…

— Артур знає? — запитала Марія. — Ну, про те, що ми поїдемо? Це він придумав? 

— Так, це він придумав, — сказала я, трохи покрививши душею. Не було часу зараз сперечатися. — Все буде добре, ось побачиш. 

— Добре, якщо він так сказав, то я зроблю це… Дякую вам, що допомагаєте нам.. 

***

Ми з Марією без перешкод дісталися стаєнь і побачили карету, що очікувала нас. Сіли досередини, Генрі був уже там. 

— Все, можна рушати, — видихнула я.

— Виходить, ви помирились? — Марія поглянула на нас з Генрі. 

— Ні, — я похитала головою. — Просто в мене не було іншого виходу… Я не хочу щоб батько видав мене заміж за якогось принца, якого я в очі не бачила… Тому й погодилась на втечу…