42. Артур. Поїздка до лікаря

Я дивився на сестру і розумів, що вона дійсно закохалась в Генрі. Коли я тільки привіз Генрі я навіть і подумати не міг, що все так швидко вийде. Але головним було те, що Генрі був в порядку. Навіть не уявляю, що могло б трапитись, якби він загинув. І з Геленою, і з королівством, бо не факт, що його батько після такого не пішов би на нас війною. Генрі був його єдиним спадкоємцем. 

Потім ми з Марією все ж залишили тих двох на самоті, бо небезпеки для життя Генрі вже не було. 

— Тобі певно варто піти до покоїв Гелени, раптом вона повернеться. День був у всіх складний, — я зітхнув.  

— Так, — вона кивнула. — Я хотіла сказати, що все залишилось без змін… Ну, ти розумієш, про що я…

— Так, — я теж кивнув. — Завтра поїдемо до лікаря. 

 — Добре, — Марія усміхнулась. — Тоді я побігла. Кохаю тебе…*

— І я кохаю тебе…

***

Наступного ранку в першу чергу я вирішив зайти до Генрі, але коли зайшов до палати, побачив, що Гелена все ще там. Вона спала, сидячи на стільці і поклавши голову на кушетку Генрі, продовжуючи міцно стискати його руку. Генрі тим часом вже лежав з розплющеними очима і з ніжністю дивився на мою сестру.

Вона, можливо, почула, що я зайшов, бо почала ворушитись і теж розплющила очі. 

— Ой, я задрімала, — знітилась вона. — Ми тут розмовляли з Генрі… Зараз я піду  скажу, щоб принесли сніданок…

— Ти дуже гарна і коли спиш теж, — усміхнувся їй Генрі. 

— Досить жартувати, я піду… — буркнула сестра. — Повернусь зі сніданком, — і швидко вийшла з палати.

— Вона від тебе прямо не відходила, — я підійшов до друга і присів поруч. — Як почуваєшся?

 — Вже значно краще, — усміхнувся він. — Присутність Гелени вилікувала мене, хочу спробувати встати. Допоможеш?

— Тобі точно можна? — запитав я з сумнівом, але руку йому подав. 

Він спершу сів на ліжку, потім обережно піднявся на ноги. 

— Трохи паморочиться голова, але будемо вважати, що це від голоду, — усміхнувся Генрі. 

— Тобі не обовʼязково корчити з себе крутого, — я ледь насупився. — Ти міг померти. Краще побережи себе. Гелена дуже хвилювалась. Та всі ми хвилювались. А от за пару днів сподіваюсь тобі дійсно стане достатньо добре, щоб піти звідси. 

 — Тоді я їй освідчусь, — сказав Генрі. — Знаєш, коли я думав, що помираю, мене найбільше мучило те, що я так і не встиг це зробити. Тож як тільки зможу нормально пересуватися, я зізнаюсь їй і запропоную стати моєю дружиною…

— Добре, — я усмінувся. — Все буде добре. Головне одужуй швидше…

***

Слава Богу, Генрі дійсно покращало. Тож вже на наступний день я запланував поїздку до лікаря разом з Марією. 

Точніше, ми виїжджали практично вночі, бо треба було все зробити так, щоб нас ніхто не побачив. 

Ми поїхали до сусідньої провінції, як і домовлялись. Приїхали раніше, ніж лікар починав прийом, тому спочатку поснідали в невеличкій таверні.

Ми обоє були в плащах-накидках, а ще я прикривав обличчя високим коміром. 

Ну, людей в таку пору було мало в закладах. А ті, хто були на вулиці, не звертали уваги на нас, бо ми буквально вийшли з карети й одразу зайшли до таверни.

На сніданку Марія була якась бліда і вже коли ми вишйли і пішли до будівлі, в якій мав бути прийом лікаря, я запитав: 

— Як ти почуваєшся?

 — Наче все добре, але хвилююсь… раптом лікар скаже, що зі мною чи дитиною щось негаразд, — пошепки відповіла Марія. 

— Все буде добре. Ти швидко завагітніла, — скзаав я, переплівши наші пальці. — Ти молода і здорова. Все має бути добре. 

 — Так, я вірю, що у нас все вийде, — вона усміхнулась мені. — Ходімо…

Насправді я і сам хвилювався. Бо це був час "Ікс". Якщо зараз вагітність не підтвердиться, у нас буде дуже мало часу на те, щоб Марія таки завагітніла. Якщо нічого не вийде, батько точно не погодить наш шлюб, коли все розкриється….