41. Марія. Поранення Генрі

Увійшовши до покоїв Гелени, я побачила, що вона знову зібрала свій жіночий клуб. 

 — О, добре, що ти повернулася, зроби нам чаю, — зраділа вона, побачивши мене. 

 — Так, зараз все приготую, — кивнула я. 

Весь час, поки заварювала чай і розливала у чашки, думала про Артура. Чи все з ним добре, чи швидко він повернеться? Місячні так і не прийшли, нудота і слабкість стали моїми постійними супутниками, і я вже не сумнівалась, що дійсно вагітна.  Було трохи страшно, але водночас і радісно. 

Коли я принесла чай і почала розставляти перед гостями Гелени чашки, то краєм вуха слухала, про що вони говорили. Було цікаво, раптом вони ще щось розкажуть про минуле. про яке не можна говорити… Коли жінки могли бути незалежними, вчитися і працювати нарівні з чоловіками…

— Але, якщо не вийти заміж, всі будуть зневажати нас, — сказала одна з дівчат, подруг Гелени. 

— Ненормально, що повага до жінки вимірюється чоловіком і одруженням, — Гелена насупилась.

 — Але ти сама маєш роман з чоловіком, хоча й завжди казала, що вони тебе не цікавлять! — вигукнула одна гостра на язик дівчина.  

— Генрі інший, — Гелена почервоніла. — Він цінує мене і поважає. Він не такий, як інші. 

 — Якщо він зробить тобі пропозицію, ти вийдеш за нього?  — не вгавала її подруга. 

— Батько не дозволить… — буркнула вона. — Хоча… Я не те щоб була дуже слухняною донькою.

 — Якщо ти вийдеш за свого коханого проти волі батька, то наочно покажеш всім жінкам, що можна боротися проти свавілля чоловіків. — сказала інша дівчина, що досі тихо сиділа за столом. 

— Так, це буде такий прецедент! Гелено, ми на твоєму боці! — додала та, перша. — Якщо в тебе вийде, ми всі зможемо боротися за свої права більш відважно! 

Цієї миті дівчина, що сиділа біля вікна, вигукнула:

 — Мабуть, щось сталося! Я бачу карету твого брата, Гелено, яка щойно заїхала на подвір’я! І з неї винесли когось на ношах, я тільки не роздивилася, хто то був! 

У мене затремтіли руки, і я впустила тацю, вона впала на підлогу. Невже, це з Артуром щось сталося в дорозі? Там були повстанці, йому не слід було вирушати в ті Південні провінції…

— Артур їхав з Генрі… — Гелена одразу кинулась до виходу з покоїв. 

А я  попрямувала за нею, ледве стримуючись, щоб не залитися сльозами. 

Та в коридорі ми побачили Артура, цілого і неушкодженого. 

 — Що з Генрі? — тут же запитала в нього Гелена.  

— Карету атакували, певно, повстанці знали, що ми поїдемо… Генрі закрив мене від пострілу. Він врятував моє життя… — Артур був дуже блідий. 

 — Він загинув? — Гелена була бліда, як полотно, мені здавалося, вона от-от втратить свідомість. 

— Ні, його понесли до лікарів. Але крові багато… Я йду до нього. 

— Я з тобою! — вигукнула Гелена. 

— Можна, я теж з вами? — запитала я. — Може вам, міледі Гелено, щось буде потрібно? 

— Добре, ходімо, — кивнула вона. — Тільки швидше. Я маю побачити його…

**’*

Ми якийсь час чекали в коридорі , бо Генрі робили операцію — виймали з плеча кулю. А потім лікар дозволив нам увійти. 

— Життю пана Генрі нічого не загрожує, але він втратив багато крові, тож не втомлюйте його. Кілька хвилин візиту — і нехай хворий відпочиває, — сказав він.

Коли ми увійшли до замкового лазарету, побачили, що Генрі лежить на ліжку, дуже блідий, але, побачивши нас, він усміхнувся. 

 — Гелено, я такий радий тебе бачити… — сказав Генрі впівголоса. 

— Як ти почуваєшся? — вона підбігла до нього і, взявши за руку, з тривогою зазирнула в його очі. — Дуже боляче? 

— Все нормально, не переживай, — він усміхнувся, хоч і був дуже блідий. — Це лише подряпина. Вони вже забрали кулю. Тепер все буде добре.

 — Коли я почула, що ти поранений, я думала, що якщо з тобою щось трапиться, я помру… Будь ласка, не залишай мене більше… — зі сльозами на очах сказала Гелена. 

В цей час Артур узяв мене за руку, так, щоб ніхто цього не бачив, та Генрі з Геленою було й не до того. 

— Не хвилюйся, кохана, — він торкнувся губами її долоні. — Я в порядку. Все буде добре. Я так кохаю тебе…