37. Марія. Дивне нездужання

Наступного ранку я почувалася якось не дуже добре. Подумала, що, можливо, щось не те з’їла. Відчувала слабкість і нудоту. Але треба було виконувати свої обов’язки, тож пішла до Гелени, щоб допомогти їй одягнутися. 

 — Ти якась бліда, — вона теж помітила, що мені нездужається. — Може, сходи до лікаря? Раптом це грип?

 — Мені здається, я просто чимось отруїлася, — відповіла я. — Нічого страшного, це має скоро минути.

 — Ну добре, але все ж я б на твоєму місці пішла до лікаря і взяла якісь трави, щоб усе швидше минуло. — сказала Гелена. 

 — Так, дякую вам за турботу, міледі…

Я справді вирішила сходити до лікаря, але на півдорозі до його кімнати зупинилася. Мені закралася в голову підозра — а раптом всі ці ознаки свідчать зовсім не про те, що я з’їла якісь несвіжі харчі? Може, я вагітна? Здається, я чула, що вагітних має нудити… Але якщо лікар дізнається про мій стан, він почне розпитувати, хто батько дитини… Можуть і моїй матері повідомити… Ні, я не мала говорити нікому в замку, може, сходити до якоїсь цілительки в місті, яка б не знала, хто я така? 

Мабуть, це був оптимальний вихід. Переконатися у всьому, і якщо вагітність дійсно настала, Артур розповість усе батькові, і тоді ми вже будемо очікувати вердикту короля… Але я вирішила почекати кілька днів, за моїми розрахунками місячні мали от-от початися, якщо цього не станеться, то вже тоді я піду до цілительки…

***

Увечері я пробралася до покоїв Артура. Коли він відчинив двері, я одразу, як тільки увійшла досередини, сказала:

 — Артуре, може бути, що я вагітна! 

— Правда? — він обійняв мене. — Але ти кажеш «може бути», тобто, ще не точно? 

 — Ну, я ще не ходила до цілительки, вирішила спершу переконатися, що це мені не здається… Якщо за три дні місячні не почнуться, тоді піду в місто…

— Не варто йти до якоїсь незрозумілої цілительки. Особливо, якщо вона тебе знає. 

 — Тут, у замку, трохи страшно звертатися до лікаря, адже він запитає, хто батько дитини, — я відчула, що червонію. — А цілителька не буде проявляти цікавість, для неї головне — гроші отримати. 

— В замку авжеж теж не варто, — кивнув він. — Ну добре, якщо ти думаєш, що це достатньо безпечно і надійно. Або я можу повести тебе в сусідню провінцію до лікаря. 

— В сусідню провінцію, думаю, можна, — я кивнула. — Там, де мене ніхто не знає…

Якраз коли ми говорили, раптом до покоїв Артура постукали. 

Він показав мені пальцем "Тихо" і вказав на двері в його кімнати. 

Стукіт повторився більш наполегливо.

Я швидко заховалася в спальню, але залишила невелику щілинку, щоб подивитися,  хто це прийшов. 

— Так, іду, — почула голос Артура. — Хто там? 

 — Це я, Джеймс, — відповів чоловічий голос, не знайомий мені.

— Джеймсе! — голос Артура став розслабленішим і я почула, як двері відчинились. — Привіт, друже! Тебе довго не було! Правда, тут все так закрутилось, що я навіть не послав до тебе гінця. 

 — Я трохи помандрував світом, — відповів Джеймс, — але потім зрозумів, що скучив за батьківщиною і повернувся. Дуже радий тебе бачити, Артуре! А що саме закрутилося? Знову якісь придворні інтриги?

— Ну, можна і так сказати, — погодився Артур. — Наприклад, нас з братом і сестрою батько активно сватає. Але якщо за брата і себе я не особливо переживаю, то за Гелену… Ну, у мене є деякий план. Але поки що не можу про нього розповідати. А які новини у тебе?

 — Я купив одну дуже цікаву річ, — відповів Джеймс і щось дістав з сумки, яку тримав у руці. — Правда, вона не працює, але можна спробувати поремонтувати. За морем вже використовують такі штуки, щоб передавати якісь повідомлення, це називається “радіо”...