34. Артур. "Мені здається, я десь вас бачив"

Насправді я трохи хвилювався, чи не впізнає батько Марію. Але вона була така чарівна в цьому наряді, як справжня принцеса. Навіть я сам ледь впізнав її, настільки вона була схожою на спадкоємицю престолу. 

— Так, пощастило, — кивнув я. — Хоча, це не везіння. Ти просто дуже гарно трималась, ти молодець, — похвалив я Марію. 

 — Дякую, — вона усміхнулась. — Спочатку мені було дуже страшно. Але Генрі підбадьорив мене, він дуже хороший… Я навіть якусь мить повірила, що він дійсно мій брат. Подумала, раптом мене викрали в дитинстві чи щось таке, і моя мама насправді лише прийомна? Ми з нею такі різні…Звісно, це лише мої  фантазії, — швидко додала вона, ніби боячись, що мені це не сподобається. 

— Ти найкраща, неймовірна, — я подався вперед і легенько чмокнув її в щоку. — Все буде добре, ти сподобалась батькові. Наш план працює. 

 — Так, дякую тобі. — сказала я. — Дуже хочу, щоб усе вийшло, і ми одружилися...

— Так все і буде, ось побачиш, — я обійняв її.

Мені хотілось обіймати і цілувати Марію, але треба було все ж тримати себе в руках, бо для всіх ми тільки-тільки познайомились, а не давно були парою. 

Я бачив, що на мене заглядаються інші дівчата, але не відходив від Марії і навіть не давав їм шансу підійти до мене.

Аж раптом побачив, як до нас після чергового танцю йде мій брат, Річард.

— Маріє, зараз краще не говори, — прошепотів їй. — Або говори тихо і не дивись на нього, добре? Щоб він тебе не впізнав. 

 — Так, —  прошепотіла вона і затулилася віялом, вдаючи, що дивиться в інший бік. 

Я кивнув і саме в цю мить до нас вже підійшов Річард.

— Привіт, — кивнув він мені, а потім поглянув на Марію, яка прикрила віялом обличчя так, що було видно тільки її очі. — Доброго вечора, пані, вам мій брат ще не набрид? Може, потанцюєте зі мною? 

— Це кузина мого друга, — я насупився. — І зараз з нею танцюватиму я, так? — я поглянув на Марію. 

Вона мовчки кивнула, так само затуляючись віялом. 

 — Мені здається, я десь вас бачив, — не вгавав Річард, витріщаючись на неї. — Цей відтінок волосся, він дуже рідкісний!  Артуре, дозволь потанцювати з твоєю супутницею!

— Це кузина Генрі, тож ти міг її бачити, — кивнув я. — Але ця дівчина сьогодні моя, — я торкнувся долонею талії Марії. — Пошукай собі ще когось. 

 — Он як, — він якось дивно поглянув на Марію. — Ну добре, не буду вам заважати…

Коли він пішов, я видихнув з полегшенням. 

— Ну, раз вийшло навіть його обдурити, значить, ніхто тебе вже не впізнає, — сказав я Марії і усміхнувся.

 — Все ж мені здається, що він щось запідозрив. Мене насторожили його слова про колір мого волосся, — зітхнула Марія. 

— Ой, та не звертай уваги. Річард це Річард, — я легенько обійняв її. — Давай потанцюємо, не хочу, щоб до тебе підходили чоловіки… Ревную.

 — Я зовсім не бачу ніяких інших чоловіків, для мене існуєш тільки ти, — сказала вона з ніжністю в голосі. 

— Я теж не бачу жодних інших дівчат, окрім тебе… Кохаю тебе, так хочу поцілувати…

 — Я теж, але мабуть, тут не можна цього робити, — прошепотіла вона. 

— Так, поки що не можна, — з сумом сказав я. — Але скоро нам вже не доведеться ховатися. Ми вже зробили перший крок до цього. 

Я обійняв Марію і закружляв у танці.

— Кохаю тебе, — прошепотів їй на вухо...