29. Марія. Ризикований вчинок

Мені дуже не хотілося йти від Артура, але я відлучилась з покоїв Гелени ненадовго, тож мала вже повертатися. 

— Маю йти, — сказала, зітхнувши. — Коли ми побачимось? І ти навчиш мене танцювати…

— Можемо завтра ввечері, приходь після роботи, я буду десь після вечері в покоях, з восьмої, — він чмокнув мене в губи. — І буду вчити танцювати. 

 — Добре, домовились, — я усміхнулась йому і , поглянувши, чи немає нікого в коридорі, вислизнула за двері. 

Коли повернулася в покої Гелени, почула з її вітальні голоси. Один із них був самої господині, а другий чоловічий. Прислухавшись, я впізнала Генрі. 

Мабуть, почувши мої кроки, Гелена відчинила двері і сказала:

 — Маріє, завари нам чаю. 

І знову зачинилася у вітальні. 

Я зробила чай і, постукавши. увійшла до вітальні. Тієї миті, як я входила. вони відсторонилися одне від одного, і я побачила, що Гелена почервоніла, а її помада трохи розмазалась, отже вони цілувалися. Втім, я вдала, що нічого особливого не побачила, поставила перед ними чашки, і тут Гелена сказала:

 — Принеси, будь ласка, ще булочок із кухні. 

 — Так, пані, зараз принесу, — я зробила реверанс і вийшла з вітальні, залишивши їх знову на самоті. 

Але коли вже виходила в коридор, раптом мало не зіткнулася з самим королем. Він прямував до покоїв Гелени. 

Моє серце мало з грудей не вистрибнуло від страху. Якщо король побачить їх разом, то може дуже розгніватися. Ще прожене Генрі, і Гелена буде страждати. Король же не знає, що Генрі  — спадкоємець сусідньої держави, він думає, що той — якийсь дрібний аристократ…

— Добрий вечір, — привіталась я, відчуваючи, як всередині мене все холоне від власного нахабства. — Ви шукаєте пані Гелену? А вона саме десь вийшла…

— Хм, пішла? — здивувався король. — Куди ж? 

— Сказала, що їй потрібно ненадовго відлучитися до  однієї із своїх  фрейлін, — збрехала я, найбільше боячись, що Гелена зараз вийде і мій обман  розкриється. Але у вітальні було тихо. 

— Ну, добре, скажи їй, щоб коли вона повернеться, зайшла до мене. Я маю поговорити з нею щодо балу, — відповів король. 

 — Так, обов’язково скажу, — я знову присіла в реверансі. 

Він повернувся і пішов, коли його кроки затихли, я знову постукала у двері вітальні. 

 — Ти так швидко, — здивувалася Гелена. — А з ким ти там говорила? І де булочки?

 — Вибачте. я не встигла сходити на кухню, до вас приходив ваш батько, але я сказала, що ви відійшли до покоїв однієї зі своїх фрейлін, — на одному диханні промовила я. 

— Що? Він був тут? — перелякано перепитала Гелена. 

— Так, і просив передати, щоб ви, коли повернетесь, зайшли до нього. Він хоче поговорити про бал…

— Я навіть не почула нічого… — вона закусила губу. — Маріє, ти врятувала нас… Батько б міг навіть стратити Генрі, якби був не в гуморі. 

— Здається, все обійшлося, але надалі вам треба поводитися обережніше, — сказала я тихо. 

— Я не хочу йти на той бал, — Гелена насупилась. — Не хочу заручин. 

Я хотіла сказати їй, що Артур з Генрі щось придумають, але вчасно замовкла, бо ж не можна було викривати свій зв’язок з її братом. Тому просто сказала:

— Ось побачите, все буде добре. Не засмучуйтесь…

— Чому я взагалі маю когось слухатись? Одружуватись не з бажання? І діти ті… Я не уявляю, щоб я народжувала від когось, кого не кохаю, — вона поглянула на Генрі. 

— Дівчина права, ми щось придумаємо з тим балом, — сказав він, обіймаючи Гелену за плечі. — Добре, я піду, поки твій батько не повернувся…

— Добре, — вона зітхнула і опустила голову. 

Він провів долонею по її щоці, потім підняв легенько її голову і торкнувся губами її губ, а тоді вийшов з покоїв. 

Гелена поглянула на мене.

— Дякую, що не видала нас. Я вважала, що не можу довіряти зовсім нікому. Але зараз… Розумію, що тобі можна довіряти.

Я не могла їй розповісти про наказ пастора, хай це зробить Артур. Але сказала:

 — Будьте обережні, бо у вас багато ворогів. Але на мене завжди можете розраховувати, я не видам вас…