26. Артур. Нова кузина Генрі

Коли я приїхав до замку, Генрі чекав мене мало не під моїми покоями. Я дуже здивувався цьому. Він виглядав щасливим.

Здається, хотів щось мені розповісти.

— Привіт, бачу, у тебе хороший настрій? Зайдемо до мене, розкажеш, що трапилось? 

 — Так, ти маєш рацію, в мене пречудовий настрій. Давай зайдемо, все розкажу! — усміхнувся він.

Я впустив друга всередину, ми пройшли до моєї вітальні і сіли за кавовий столик. Моя покоївка зʼявилась ніби нізвідки і принесла нам чаю, а потім залишила нас наодинці, вона була не дурепою і знала, що я любив, коли вона поменше сувала носа не в свої справи.

Щойно вона вийшла, Генрі почав свою розповідь:

 — Артуре, ти навіть не уявляєш, наскільки чудовою була ця прогулянка верхи! Твоя сестра просто чарівна! В ній дивовижним образом поєдналася врода і розум…

— Та тобі все чарівне, що повʼязане з нею, — я усміхнувся. — Просто ти закохався, тому так. Але я розумію, — я кивнув. Я дійсно розумів, бо і Марія для мене була просто ідеальною. — І що було на тій прогулянці? 

 — Так вийшло, що ми трохи від’їхали від наших слуг і опинилися наодинці на березі мальовничого озера. І… — Генрі зробив паузу, багатозначно поглянувши на мене. — Я її поцілував… Сподіваюся, ти за це не викличеш мене на дуель?

— Ну, ти тільки поцілував її? Нічого більшого? Якщо ти затягнеш мою сестру в ліжко до весілля, я точно викличу тебе на дуель, — я ледь насупився. Хоча, сам був не кращим. 

— Обіцяю, що далі поцілунків не зайду! — він підняв руку, немов давав клятву в суді.  — Я сам розумію, що для дівчини добре ім’я — це головне! Ніколи не ображу Гелену…

— Якщо у вас піде все добре, ви одружитесь, і тоді вона буде твоя і в ліжку теж, — власне, заради цього я взагалі привіз сюди Генрі. Я хотів, щоб у Гелени був нормальний хлопець, такий, який буде кохати її, підтримувати, не запирати в чотирьох стінах і не забороняти займатись розумовою працею. Бо багато монархів були проти, щоб їхні дружини розвивались і займались наукою. Але я вірив, що Генрі не такий. — До речі, що з балом? Ти ж, саме як принц, один з перших запрошених… І буде дуже дивно, якщо ти не зʼявишся. Але це бал-маскарад, тож… 

 — Можливо, я поговорю з Геленою і скажу, що домовився з її “нареченим” обмінятися одягом? — він замислено глянув на мене. — Наприклад, скажу, що він зацікавився іншою дівчиною і хоче провести час з нею… Думаю, ця новина їй сподобається… Скажу, що ми схожі зовні, тож він попросив мене вдягнути його одяг і маску, щоб ніхто не запідозрив, що його не було на балу…

— Ого, цікаво, — я усміхнувся. — Ну, я планую зробити дещо схоже насправді. Тож мені теж буде потрібна твоя допомога. Але те, що я зараз тобі скажу, має лишитись між нами. 

 — Так, авжеж, допоможу, кажи, що я маю робити! — з запалом промовив Генрі. 

— Я зустрічаюсь з однією дівчиною, але вона зі звичайної сімʼї. Я хочу провести її на бал під виглядом закордонної гості якраз з твоєї країни. Зможеш підсобити? Сказати, що вона якась донька третього на черзі на престол, чи щось таке… Які у вас там ієрархії, придумати щось правдоподібне. Або хоч донька багатого купця. 

 — Авжеж, я можу сказати, що вона моя кузина, — погодився Генрі. 

— О, кузина це ідеально, — закивав я. — Якщо це скажеш ти, батько навіть не подумає запідозрити обман. Тільки назви якесь справжнє імʼя кузини, чи що, у тебе взагалі є кузина?

 — У мене їх аж четверо — Мадлен, Домініка, Анна і Марі. Можеш обрати будь-яке з цих імен, цих дівчат на балу точно не має бути…

— Мою дівчину якраз звуть Марія. Думаю, буде найзручніше назвати її її ж іменем, — закивав я. 

 — Тоді взагалі прекрасно, їй не доведеться звикати до нового імені, — кивнув Генрі. — Так і зробимо. Я можу розповісти деякі факти про свою кузину, ну там, імена її батьків, якісь особисті нюанси. на випадок, що хтось її запитає про це..

— Так, розкажи мені все… Тепер залишилось розібратись, як не видати себе при купівлі одягу та замовленні макіяжу та іншого… Але півсправи вже зроблено, дякую тобі….