23. Марія. "Я готова"

Перша моя думка чомусь була про маму. Якщо вона дізнається, то мені буде непереливки… Але тут же я сказала собі — це мій єдиний шанс бути разом з Артуром. Заради того, щоб не розлучатися з ним, не віддавати його іншій жінці, я була готова на все. Я так сильно кохала його… І звичайно, думка про те, що у нас може народитися дитина, була приємною. Але була дуже низька ймовірність, що так відбудеться… Я ж читала у тих книгах, і сам Артур говорив, що лише десять відсотків жінок взагалі мають можливість завагітніти, але половина з них не може виносити дитину. Хоча теоретично я входила до тих десяти відсотків, це ще не означало, що вагітність пройде добре, я могла й померти, але заради Артура і того, щоб бути з ним, я була готова навіть ризикнути життям…

— У тебе є місячні? Тільки якщо вони є, все може вийти, якщо ні… — він зітхнув. — Треба буде думати щось інше. 

 — Так, є, — я відчула, що червонію, було соромно говорити з ним на таку тему. 

— Значить, все може вийти. Але Маріє… Тільки якщо ти сама цього хотітимеш, чуєш? — Артур зазирнув мені в очі. — І коли будеш готова. Я не ображусь, чи щось таке, якщо ти скажеш ні. Будемо думати над іншими варіантами.

 — Я готова, — сказала я, відчуваючи, що серце при цьому мало не вискакує з грудей.  — Дуже хочу, щоб у нас народилась дитина…

— Ти навіть не подумала… — Артур обійняв мене. — Так легко відповіла… Моя мати померла від того, що весь час вагітніла, але не могла виносити молодшу дитину. 

 — Значить, у тебе гарна спадковість, — я намагалася бути оптимісткою  —  А від нещасних випадків не застрахований ніхто, якщо хвилюватися, що з тобою щось може трапитися, то все життя пройде в марних тривогах… Треба вірити, що все вийде…

— Я не вважаю те, що трапилось з нею, нещасним випадком… Він її довів, виснажив, — вперше в очах Артура я побачила щось таке темне, чого не бачила раніше. — Він не мав її змушувати робити це раз за разом. 

 — Ну, ти ж не будеш мене змушувати, значить у нас все буде добре, — я обійняла його і торкнулася губами його губ.  — Ти дуже хороший, Артуре… Не такий, як твій брат, чи батько…

— Але ти ще молода, можливо тобі рано думати про дітей, — він торкнувся губами моєї скроні. 

 — Я не хочу тебе нікому віддавати, — вперто сказала я. — Хочу, щоб твій батько погодився на наш шлюб, якщо для цього потрібно десять дітей, я народжу десять! 

— Ти дуже мила зараз, — Артур усміхнувся. — Але ні, я в жодному разі не дозволю твоєму тілу бути настільки навантаженим. Ми спробуємо, але якщо потім… ну, не вийде, ми зупинимось. Я не хочу, щоб ти повторила її долю, нізащо… Краще відмовлюсь від планів, ніж це.

 — У мене таке передчуття, що все буде добре, — я усміхнулась. 

— А у мене передчуття, ніби я руйную твою долю, — прошепотів Артур тихо. — Але я теж хочу… Тебе і щоб у нас була дитина. Однієї достатньо. Тоді ми зможемо завжди бути разом. Це егоїстично з мого боку…. Але я теж хочу, хочу, щоб ми були разом… 

 — Це буде таке щастя, — я усміхнулась. — Щоранку прокидатися в твоїх обіймах… Годувати сніданком тебе і нашу дитину… Я дуже цього хочу…

— Маріє… — Артур взяв ланцюжок і розстібнув його, а потім повісив мені на шию. 

Коли пальці Артура застібнули ланцюжок на мені, він стояв у мене за спиною. Його дихання обпалювало шию.

— Хочу поцілувати тебе сюди, — прошепотів він, проводячи пальцями по моїй шиї і плечах там, де вже висів ланцюжок. 

Я вся затремтіла при цих словах, моє дихання прискорилося. 

 — Поскільки я тепер твоя наречена, то ти можеш це зробити, — прошепотіла у відповідь. 

— Кохаю тебе, — відповів Артур і торкнувся губами моєї шкіри біля ланцюжка...