22. Артур. Єдиний спосіб

Мені дуже хотілось, щоб Марії запамʼятався цей день. Я ж дійсно закохався в неї… 

Але коли вона нагадала про бал, то я ніби і сам виринув в реальність з комфортного відмежування від всього…

Але тут же в голову мені прийшла дуже дика, але вже випробувана ідея. Генрі зміг прикинутись замість принца простим послом. Що як… 

Я поглянув на Марію.

— Бал дійсно буде, — я кивнув. — Такі бали відбуваються практично щосезону. Щодо пошуку дружини… Батько дійсно хоче мене сватати. І мене, і Гелену, і брата. Всіх. 

— Зрозуміло, — її обличчя посумнішало, але вона не стала дорікати мені. 

— Маріє… — я торкнувся долонею її обличчя і зазирнув в очі. Другою рукою дістав те, що готував в подарунок. Це була обручка, але на ланцюжку, а не просто, щоб одягнути на палець. — Знаєш, що це? 

— Обручка? — запитала вона невпевнено.  — Для твоєї нареченої?

— Так, — я кивнув і опустив вільну від обручки долоню з її щоки на її руку, а потім вклав обручку їй в руку. — Я не можу вдягнути її тобі на палець зараз. Але можу вдягнути на шию. Наразі ніхто не має її побачити.

— Але хіба я можу бути твоєю нареченою? — вона простягнула мені обручку назад. — Твій батько не дозволить…

— Мені подав ідею Генрі… — зізнався я. — Ти прийдеш на бал для тих наречених. Будеш в шикарній сукні і масці, там всі будуть в масках, це маскарад. Під цими шапочками твого волосся практично не видно. Я думаю, що коли тебе перевдягнуть і нафарбують, тебе і без маски не впізнають. А з маскою тим паче.

 — А раптом Гелена мене впізнає? — стурбовано запитала Марія. — Наприклад, по голосу…

— Ну то давай потренуємось, щоб не впізнала. Та і будеш мовчати, коли вона буде поруч. Розберемось. Ти ж хочеш на той бал, я бачу, — я зазирнув їй в очі. — Буде темно, а ще будуть маски. Все буде добре.

— Хочу, — вона усміхнулась. — Ти такий добрий до мене… Я так тебе кохаю..

— Я теж кохаю тебе, це не доброта, а глибші почуття, — я погладив її по щоці. — Але є ще дещо, про що я хочу запитати в тебе, — зараз мій голос був трохи схвильованим. — Перше, ти так і не відповіла, чи ти приймаєш цю обручку. 

— Так, — вона кивнула. — Приймаю. 

— Тобто, ти погоджуєшся заручитись зі мною, так? — я зазирнув їй в очі.

 — Якщо це не зашкодить тобі, — вона зітхнула. — Я знаю, що твій батько дуже розгнівається… Він може позбавити тебе права на престол… В такому разі, може, краще не треба…

—  Щодо цього… — я сковтнув слину. — Є спосіб впевнити його заплющити очі на твоє походження. 

Я знав, що тут доведеться їй про це розповісти. Почувався поганцем, бо все ж виходило, що я таки схилятиму її до дій, які можуть протирічити її принципам. Але я хотів залишитись з нею. І ще… Я хотів помститись батькові. Бляха… 

— Який це спосіб? — Марія схвильовано дивилася на мене. 

— Вагітність, — я все ж сказав це. — Це єдиний спосіб. У нього все ще немає спадкоємця через покоління, тобто, онука чи онуки. Якщо в нього буде такий спадкоємець, це остаточно закріпить нашу династію на престолі принаймні поки він живий. Він мріє про це.

Марія мовчала, здається, вона була шокована таким поворотом. 

— Але це не означає, що ми ну… Маємо робити це, якщо ти не хочеш. Ми не матимемо зараз статусу одружених, цілком нормально, якщо ти скажеш, що це неправильно. Просто це єдиний варіант, який я зміг придумати…