17. Марія. Ознаки кохання

Поки Артур розмовляв зі своїм другом, я взяла зі столу якусь книгу і стала гортати. Та й незчулася, як повністю поринула в читання. Отямилася, лише коли почула, що Артур кличе мене. Я підняла голову і побачила, що він стоїть у дверях.

— Ой, вибач, я зачиталася, — сказала, відклавши книгу. — Що там казав твій друг? Гелена часом не шукала мене? Мабуть, мені вже пора…

— Він закохався в Гелену. А ти правда не підслуховувала? — він ледь усміхнувся, торкаючись долонями моєї талії. 

— Ні, я читала книгу. Не хочу підслуховувати за тобою, хочу, щоб ти мені довіряв, — сказала я, дивлячись у його очі. 

— Мені приємно це чути, я довіряю тобі, — кивнув Артур і знову поцілував мене. — Чорт, тобі краще піти зараз… Бо мені дуже важко стримуватись останнім часом. 

 — Так, на жаль, маю йти, бо пані Гелена буде мене шукати… Шкода, що час проминув так швидко…

— Добре, — він чмокнув мене в щоку. — Іди до Гелени. І запитаєш її за вихідний. Треба все організувати.

 — Так, запитаю обов’язково. До зустрічі, Артуре!  — я усміхнулась йому і вийшла з його покоїв, перед тим пересвідчившись, що в коридорі нікого немає…

***

Коли увійшла до покоїв Гелени, вона була в гарному гуморі і не сварилася на мене за запізнення. Побачивши, що вона налаштована приязно, я вирішила спитати про вихідний. 

— Пані Гелено, а чи можна мені в якийсь день узяти вихідний? Мама хворіє, хочу ї провідати..

— Так, авжеж, — вона кивнула. — Знаєш, я навіть трохи заздрю тобі… Ти ще можеш поговорити з мамою, — Гелена зітхнула.

Я згадала, що їхня з Артуром мати померла, і мені стало шкода Гелену..

 — Моя мама — своєрідна людина, — сказала я.  — Вона хотіла, щоб я пішла в монастир… Хоча, звісно, по-своєму вона мене любить…

— Я вважаю, що жінку ніхто не має права відправити в монастир, — леді Гелена насупилась. — Взагалі несправедливо, що у нас менше прав, ніж у чоловіків, — вона зітхнула. — А особливо, якщо ти жінка королівської крові…

 — Я теж думаю, що це несправедливо, — сказала я.  — Зараз від жінок залежить майбутнє людства. Адже чоловіки, які б сильні і розумні вони не були, не можуть народжувати дітей…

— Але чому нас мають змушувати народжувати? — Гелена насупилась. — Це теж неправильно. Може, я взагалі не хочу мати дітей, навіть якщо фертильна… Тим паче, він якогось нудного принца. 

 — Але якщо жінка кохає чоловіка, то хоче подарувати йому дітей, — сказала я, думаючи в цю мить про Артура. — Можливо, ви просто ще не закохувалися…

— Не хочу закохуватись… — буркнула вона, ледь червоніючи. 

Я подумала, що, схоже, вона вже закохалася, просто сама собі не хоче в цьому зізнаватися. 

— А ти вже закохувалась, Маріє? — вона раптом поглянула на мене. 

Це питання застало мене зненацька. Мабуть, Гелена помітила, що я знітилась. Головне, щоб вона не здогадалася, що я закохана в її брата…

 — Так, — кивнула я. 

— І як ти зрозуміла… Ну, що ти закохалась? — продовжила вона допитуватись.

 — Коли я бачу його, у мене серце починає битися швидко-швидко, — сказала я. — І я хочу проводити якомога більше часу поруч із ним. І коли ми зустрічаємось поглядами, між нами ніби проскакує якась іскра…

— Ні-ні-ні, не може бути… — забурмотіла Гелена. — Оце і є кохання? Вже? Такі дрібниці?

 — Найбільші речі у світі складаються з дрібниць, — я усміхнулась…