16. Артур. "Ти не винна "

— Він був далеко і за словами батька знищив цілу країну, — продовжив я. — Там всі померли. А всі інші люди на землі так чи інакше частково постраждали від впливу радіації після вибуху. Радіація — це такі хвилі, їх не видно людському оку, але вони можуть змінити клітини в нашому тілі так, що вони перестають правильно працювати. Люди самі придумали ту технологію і самі мало не вимерли через неї. Власне, це одна з причин, чому зараз деякі знання під забороною.

 — Он як, — Марія посумніша. — І людство справді вимре? Ну, якщо дітей народжуватиметься усе менше, людей ставатиме менше теж..

— Можливо, природа зможе відновитись, а з нею і люди. Можливо діти, які народяться, будуть сильними, і зможуть народжувати з більшою частотою. Популяція людей вже сильно зменшилась, але можливо, ми не вимремо. 

 — Дякую, що розповів, — сказала вона, торкнувшись моєї руки. — Ти дуже добрий до мене…

— Це тому що ти мені важлива, — я переплів наші пальці і знову поцілував Марію, прикриваючи очі.

 — Ти теж дуже важливий для мене… Здається, я тебе кохаю, — прошепотіла Марія, коли наші губи розімкнулись. 

— Я боюся, що вчиняю неправильно, — сказав я на видиху, зазираючи їй в очі. — Боюся, що можу нашкодити тобі. 

 — Але ти теж кохаєш мене і ти такий добрий до мене… Як ти можеш мені нашкодити? — запитала вона. 

— Я — принц, якщо батько дізнається… Не хочу думати, що буде. Одна справа мати інтрижку, інша — стосунки. Адже у мене з тобою саме стосунки, — я провів долонею по її щоці.  

 — Мені дуже шкода, що я всього лиш служниця, — вона зітхнула. — Якби я народилася в багатій родині, нам не довелося б ховатись…

— Ти не винна в тому, що народилась тією, ким народилась, — я похитав головою. — Все буде добре, просто треба придумати план. 

В цю мить раптом в двері моїх покоїв постукали і я почув голос Генрі:

— Артуре, ти тут? Треба поговорити! 

— Чорт! — самими губами вимовив я. — Ховайся. І сиди тихо, не рухайся, ясно? Йому теж не бажано тебе бачити, нікому не бажано знати.

Я провів Марію до дверей однієї з кімнат і прикрив її зі словами:

— Посиди тихо тут.

А сам пішов до дверей і відчинив їх.

—  Я тут, що там в тебе? — я пропустив друга всередину і повів глибше в покої. 

 — Твоя сестр просто неймовірна, я закохався в неї по вуха! — емоційно почав він. — І, здається, я теж їй подобаюсь…

— Так-так, я це помітив теж, — я кивнув. — Я радий, що у вас сьогодні такий прогрес. І що ти збираєшся робити далі? У тебе є десь місяць, я сказав, що ти будеш тут місяць. 

 — Сам не знаю… Якщо я їй скажу правду, я боюся, що вона відштовхне мене…

— Так, це було б в її дусі, — погодився я. — Ну, ти можеш більше зблизитись з нею для початку. А вже потім розповісти. Коли вона вже теж в тебе закохається, як ти в неї? 

— Так, я про це думав… Коли вона теж закохається, то новина про те, хто я насправді, не вразить її так сильно.. Але зараз однозначно для цього ще зарано… Ми маємо більше часу проводити разом, я запросив її завтра покататися верхи в лісі… Ти не приєднаєшся до нас?

— Ну, можу приєднатись, поки ви перші дні контактуєте, — кивнув я. — А потім можу поїхати і залишити вас вдвох на якісь пару днів. Ще й брата б сплавити кудись. 

 — От він мене трохи хвилює… Річард може мене впізнати і сказати Гелені. Адже під час мого минулого візиту ми з ним спілкувалися… Правда, я постарався трохи змінити зовнішність. але думаю, його не вдасться обманути. А своєму батькові ти сказав про наш задум?

— Ми ж тільки приїхали, коли б я встиг… 

 — То тоді, певно, і Річарда треба попередити, щоб не ляпнув чогось викривального при Гелені, — Генрі зітхнув. 

— Добре, я сьогодні цим займусь, — кивнув я. — Батько точно підтримає цю затію. І братові скаже мовчати. Той не зможе противитись йому. 

 — Ти справжній друг, — зрадів Генрі. — Дякую тобі, Артуре! Чим я можу віддячити? Виконаю будь-яке твоє прохання зараз чи в майбутньому…

— Коли мені буде треба допомога, я скажу, поки що вважай, що я роблю це заради сестри. Бо це правда так. Я хочу, щоб у неї все було добре. 

 — Тоді добре. Просто знай, що ти завжди можеш на мене розраховувати, — потиснув мені руку Генрі…