14. Марія. "Все не так просто"

Коли Артур торкнувся моєї руки, я відчула, як по всьому тілу забігали мурашки. Він хоче, щоб я прийшла до нього? Я ледве стрималася, щоб не усміхнутися йому, а залишатися спокійною.  Коли прибрала зі столу, запитала в Гелени:

 — Я ще вам потрібна, пані?

— О, Маріє… Та в принципі, можеш піти поїсти теж. Прийдеш десь за годину, чи давай дві, — Гелена кинула погляд на Генрі. — Ви, можливо, теж втомились… Якщо так, я можу відвести вас до гостьових покоїв. Але якщо хочете, можете ще посидіти у мене, у мене зовсім немає справ на сьогодні. 

 — Залюбки складу вам компанію, — усміхнувся Генрі. — Мені дуже цікаво розмовляти з вами. Гелено. 

— Можемо піти до саду, проведу вам екскурсію замком і територією, — вона ледь почервоніла. — І мені теж цікаво. 

 — У вас дуже гарно, — кивнув він. — Такі красиві рослини, в наших землях я не всі бачив…

Коли за цими двома зачинилися двері, я мимоволі усміхнулася. Схоже, моя господиня закохалась? Це та, яка говорила, що зовсім не збирається ні за кого виходити заміж… Хоча якщо цей Генрі нерівний їй за статусом, з їхнього кохання нічого хорошого не вийде… Сподіваюся, вона це розуміє…

Я не пішла обідати, а обережно прокралася до покоїв Артура і постукала в двері. Подумала, що якщо з ним хтось буде, я вдам, що принесла якусь звістку від його сестри, це не виглядатиме підозрілим. 

Артур відчинив двері майже одразу. Озирнувся навсібіч, а потім швидко впустив мене і прикрив двері за моєю спиною і одразу обійняв.

— Привіт, — його губи легенько торкнулись моїх губ. 

 — Привіт, — усміхнулась я.  — Дуже рада, що ви повернулись…

— Хіба ми не домовлялись спілкуватись на "ти"? — він торкнувся долонею моєї щоки. 

 — Ой, я забула, вибач, — трохи знітилась я.  — Як пройшла твоя мандрівка? Вона була успішною?

— Цілком, може, навіть і більше, ніж просто успішною, — Артур кивнув, загадково усміхаючись.

 — Це добре, — сказала я. — А в мене теж все гаразд, пані Гелена добре до мене ставиться. 

— Моя сестра — хороша людина. Я і сам хочу їй щастя, — кивнув Артур. — Сподіваюсь, все буде добре. 

 — От тільки твій брат трохи напружує мене… — зітхнула я. 

— Він чіплявся до тебе? — Артур одразу насупився. 

 — Та більше ні, але коли я випадково зустріла його в коридорі, він так дивно поводився, що мені здалося, він здогадується про нас із тобою… Сказав, що треба поговорити з Геленою, а про що — я не знаю… Раптом він скаже їй, що я зустрічаюся з тобою?

— Якби він знав, він би пішов з цим до батька, а не до Гелени, — сказав Артур замислено. — Вони з Геленою ніколи не були близькі, це раз. А по-друге, це не дасть йому нічого взагалі. Гелена нічого не вирішує. Щось зробити може хіба що батько. 

 — Сподіваюся, він мав на увазі щось інше, — мені трохи відлягло від серця, бо в словах Артура був резон. — А зараз пані Гелена пішла в сад з вашим другом, і у мене є пара вільних годин…

— Раз вона спровадила тебе, значить він їй точно сподобався, — Артур усміхнувся.

 — Мені теж так здається… Він хороша людина, шкода тільки, що не має високого титулу…

— Насправді все не так просто… Але я не можу тобі розповісти, це не моя таємниця, — Артур продовжував загадково усміхатись. — Але не хочу більше говорити про Генрі і Гелену, — він торкнувся долонею моєї щоки і зазирнув мені в очі. — Я дуже скучив за тобою, Маріє…