13. Артур. Спільні захоплення

Виходить, сестра що, не впізнала Генрі? Не може бути… Як так? Гелена славилась своїм гострим розумом і хорошою памʼяттю, вона була чи не найрозумнішою спадкоємицею батька… Але вона його не впізнала і, здається, Генрі зараз її навіть зацікавив. 

 Я переглянувся з Генрі, а потім сказав:

— Ну, це Генрі, він… Просто посол з Хеталії, от. Приятель мій, ми дуже здружились останнім часом. 

— Пані Гелено, неймовірно радий побачити вас і познайомитись, — тут же сказав Генрі і простягнув до Гелени руку. — Дозволите поцілувати вашу руку?

 — Мені теж приємно познайомитись, — Гелена простягнула йому руку і усміхнулась. Мені здалося, чи він їй сподобався?

Невже мені вдасться вирішити проблему з одруженням сестри так просто? І не видати свою ненависть до батька при цьому?

— Гелено, ми з Генрі б з задоволенням перекусили щось разом з тобою, якщо ти не маєш інших планів, — тут же сказав я. 

Погляд же мій ковзнув по Марії. Не можна було ніяк видати, що найбільше в цю мить я хотів зовсім іншого… Гелена не має дізнатись. Якщо я відволіку її Генрі, це піде мені на користь. Ані Гелена, ані хтось інший не мають дігратися.

Гелена кивнула:

— Залюбки пообідаю з вами. Розкажете мені, що там нового у Хеталії, чи ще не знайшов собі наречену ваш принц? — вона усміхнулася Генрі. — Я була б рада, якби він з кимось одружився… 

— Ой, так, наш принц такий трохи зануда, скажіть, пані Гелено? — Генрі нервово засміявся, а я ледь стримався, щоб не закотити очі. Обманювати він не дуже вмів. Хоч би не видав себе раніше часу. 

 — Так, коли я його бачила останній раз, він теж здався мені дещо занудним, — сказала Гелена. — Я люблю розумних і дотепних чоловіків, які за словом у кишеню не полізуть, правда, Артуре? — вона підморгнула мені. 

— О так, правда, — я закивав. Мені здалась дуже кумедною ця ситуація. Всього ж пару років пройшло, як вона могла зовсім не впізнати його? Навіть не запідозрити? 

Нам якраз принесли обід і ми почали їсти.

— А чим ви займаєтесь, пані Гелено? У вас є якісь хобі? Мені було б дуже цікаво познайомитись з вами ближче. Я планував бути в вашій країні по справах десь не менше місяця, — тут же сказав Генрі. Ого як! Місяць? Невже його батько буде не проти? Треба буде все з Генрі обговорити. Хоча… Якщо його батько дізнається, що він тут Гелену підкорює, то, певно, хоч на півроку відпустить. 

— О, в мене багато захоплень, — усміхнулась вона. — Я люблю науку, а ви? Мабуть, вважаєте читання книг нудним заняттям?

— Ні, що ви, — він одразу захитав головою. — Я дуже зацікавлений наукою. Особливо мене цікавлять природознавчі науки, як от хімія. Правда, у нас, як і у вас в країні, вище керівництво не надто лобіює тягу до знань більш простого люду… — одразу додав він.

Ну, не дурень, дякую і на тому. А то були б питання. І одразу вирахував, що саме може зацікавити Гелену. Хоча, чому я дивуюсь, він цікавився нею багато років, тож і знає про те, що вона любить. Генрі і сам був далеко не дурнем. Я не здивуюсь, якщо він дійсно цікавиться наукою, а не просто сказав це до красного слівця. 

 — Я завжди вважала несправедливістю те, що лише аристократи мають право на вищу освіту, — здається, Гелена зраділа, що може поговорити на свою улюблену тему соціальної нерівності. — Адже серед простолюду теж трапляються талановиті діти, чому б не дати їм шанс? 

— Ви не дуже образитесь, якщо я пройду до своїх покоїв і трохи відпочину з дороги, залишивши вас? Обід був дуже смачний. — я подумав, що це прекрасний момент залишити Гелену з Генрі, а самому втекти до покоїв. 

 — Авжеж, можеш відпочити, — кивнула Гелена. 

— Дякую за компанію, тоді зустрінемось пізніше, — я встав з-за столу, а коли Гелена відвернулась, підморгнув Генрі.

Поглядом ковзнув по Марії… Мені так хотілось зараз обійняти її… Але треба чекати, коли і вона знайде можливість втекти до мене…

Тож коли я проходив повз неї, коли ті двоє на нас не дивились, я ледь помітно торкнувся долонею її долоні, а потім швидко пішов…