12. Марія. Повернення Артура

 — Я б хотіла мати кращу освіту, — погодилась я. — Бо в нашій школі при монастирі ми вивчали в основному Святе письмо і домоводство, але багато моїх знайомих дівчат навіть у таку школу не ходили. Їхні батьки вирішили, що наука жінкам ні до чого, головне — вийти заміж і народжувати дітей…

— Але ж і народжувати може далеко не кожна, — сказала Гелена. — Фертильних жінок, ну, таких, які можуть народжувати, відсотків десять, принаймні, так мене вчили. І не всі з них можуть виносити дитину, хоч і можуть завагітніти.

 — Мама казала, що так було не завжди, — наважилася вставити слово я. — Але вона не знає, чому жінки перестали народжувати. Вірніше, на її думку це сталося через гріхи людства. Бог покарав людей і забрав у них найцінніше — здатність до продовження роду, так вона говорила мені…

— Ой, релігійні фанатики в усьому звинувачують людей і їхні гріхи, — Гелена махнула рукою. — Хоч ти не віриш в це? Люди самі викликають свої проблеми. Боги тут ні до чого. Якщо бог і є, то він просто дивиться на нас і таким чином розважається. Така моя думка. Інакше він би щось змінив, раз має ту владу. Але він нічого не змінює, і ми все ще в дуже сильній демографічній кризі, середній вік людини стає все старшим, наша нація, та і не тільки наша, всі нації світу, всі люди, так зістаряться і поступово просто вимруть. 

 — А чому тоді жінки не можуть народжувати? Якщо це не Божа кара? — наважилась запитати я. 

— Люди самі себе покарали, — сказала Гелена. — Катаклізм, який трапився, це не кара Божа. А всього-лише наслідок людського розвитку. Але такі матерії надто складні для тебе, Маріє. Добре, налий, будь ласка, мені ще чаю. Якщо ти віриш в Божу кару, нам особливо немає про що говорити, — схоже, тема Бога леді Гелену дещо дратувала.

 — Так, пані, — я налила їй чай, прислухаючись, чи не почую ще щось про той “катаклізм”. Але вона сказала, що я можу йти, і я вийшла з кімнати, так нічого більше й не почувши…

***

Минуло два дні, і якось, прибираючи в покоях Гелени, я вийшла на балкон і побачила, як у дворі зупинилася карета, а з неї виходили якісь люди. Серед новоприбулих я впізнала Артура. Значить він уже повернувся зі своєї поїздки! 

Моє серце забилося швидше, коли я подумала, що тепер ми можемо знову зустрітися сам на сам, і він знову поцілує мене…

Зараз Артур мене не бачив, він розмовляв із своїм супутником — темноволосим молодим чоловіком, десь його віку. Потім обоє зайшли до замку.

Я, забувши, що мала робити, повернулася в покої. Гелена, побачивши, що я виглядаю не так, як зазвичай, запитала мене з цікавістю:

— Що ти побачила там, на балконі? Сталось щось цікаве?

 — Здається, приїхав ваш брат, і з ним ще один гість, — сказала я. 

— Гість? — Гелена ледь насупилась. — Що ще за гість? 

 — Такий привабливий, високий, з темним волоссям… — стала описувати я. 

— Ану поправ мій макіяж, я хочу теж піти на нього поглянути. Цікаво, кого брат привів прямо в замок, він рідко приводить гостей. 

 — Добре, — я поправила квіти в її зачісці, пройшлася пуховкою з пудрою по обличчю. — Ви чудово виглядаєте, пані Гелено…

— Прекрасно, ходімо, — вона кивнула. 

Ми вийшли з покоїв і почали спускатися сходами, і якраз побачили Артура та його супутника, які підіймалися назустріч нам. Коли я зустрілася поглядом з Артуром, відчула, як кров прилила до моїх щік. Він усміхнувся мені, але тут же відвів погляд і став дивитися на сестру. Я розуміла, що нам не можна показувати свої почуття, і все ж, мені стало трохи сумно…

— Добрий день, — сказав він. — Нарешті я вдома. 

 — Вітаю, братику, а хто твій гість, ти нас не відрекомендуєш одне одному? — запитала Гелена…