7. Марія. "Ти прийдеш до мене ще?"

Я ніколи не думала, що поцілунки — це щось приємне. Мама та вчителька в школі завжди говорили, що чоловік і жінка сходяться разом лише для народження дітей, і з їхніх небагатослівних розповідей “подружній обов’язок” бачився мені чимось формальним, дійсно, як робота, і ні слова я ніколи не чула про те, як приємно, коли тебе обіймають, цілують… Як при цьому калатає серце і паморочиться голова, і хочеться, щоб час зупинився, хочеться розтягнути цю мить аж до нескінченності….

А якби я не прийшла в замок, то ніколи б не дізналася, що так буває? Від цієї думки все в мені похололо. Я подумала, що якщо мене застануть в покоях Артура, якщо хтось побачить нас разом, мене просто викинуть на вулицю, і я ніколи більше його не побачу. Тому до радості від нашого поцілунку додався і страх, що все може скінчитися занадто швидко…

— Треба зупинитись, — сказав він, ледь відсторонюючись. Дихав важко, його серце билось дуже швидко. 

— Так, — сказала я, відчуваючи жаль, що час збіг надто швидко. — Агата, мабуть, мене вже шукає…

— Ти прийдеш ще до мене? — він зазирнув мені в очі.

— Прийду, — без вагань відповіла я, і знову відчула те тепло в районі сонячного сплетіння. Отже, це не кінець, попереду у нас будуть нові поцілунки…

— Коли ми зустрічатимемось поза цією кімнатою, ми маємо поводитись так, ніби між нами нічого немає. Інакше це може бути небезпечно, — тут же додав Артур. — Тільки на таких умовах ми можемо бачитись. 

 — Так, я розумію, — я кивнула. — Обіцяю бути обережною…

— Завтра я їду до сусідньої країни на переговори, мене не буде десь сім днів. А потім, щойно я приїду, я буду чекати на тебе тут. 

 — Так, я обов’язково прийду, — відповіла я. 

Було сумно, що цілих сім днів я не побачу Артура. Але тим радіснішою буде потім нова зустріч…

— Обіцяй ні з ким більше не цілуватись, — він чмокнув мене в губи і усміхнувся.

 — Обіцяю, — серйозно відповіла я. Не могла навіть уявити себе разом із кимось іншим. Ми з Артуром ніби були створені одне для одного, хоча я розуміла, що я йому не пара і рано чи пізно йому доведеться одружитися з якоюсь високородною дівчиною. Але все одно зараз для нього була важлива я, і я не хотіла думати про те, що буде колись… — Я ніколи більше ні з ким не цілуватимусь…

Він усміхнувся і знову поцілував мене, коли почув ці слова…

***

Коли я вийшла з покоїв Артура, попередньо переконавшись, що в коридорі нікого немає, і стала спускатися на перший поверх, на сходах зіткнулася зі ще однією служницею, Катріною. Вона вигукнула:

 — Маріє, де ти була? Тут Агата вже півгодини тебе шукає, зла як чорт! 

 — Я прибирала нагорі, — сказала я, завмираючи від страху, що вся правда випливе назовні. — Зараз піду до неї, дякую, що попередила…

— Швидше! Так і звільнити можуть тебе! Знаєш, скільки бажаючих тут працювати? Тебе взяли тільки тому що твоя мати дуже віруюча і бо людей не вистачало! 

 — Так, я знаю, вже біжу! — я дійсно майже побігла в бік кімнати головної над служницями. Побачивши Агату, запитала: — Ви мене шукали, пані Агато?

— Шукала, — кивнула вона. — Пані Гелена знову звільнила свою служницю. Це вже третє звільнення за місяць. Я просто не знаю, кого їй підшукати. Побудеш із нею тиждень, поки я знайду гідну служницю на заміну. 

 — Так, з задоволенням, — я кивнула. — Мені зараз іти до неї?

— Приведи себе в порядок, капелюшок знову зʼїхав, — сказала вона несхвально. — І ходімо, я маю сама тебе відвести і все пояснити пані Гелені.

 — Так, вибачте, я просто дуже поспішала, щоб не змушувати вас чекати, — я зазирнула у дзеркало і поправила одяг, а потім повернулась до Агати. — Все, я готова…

— Ходімо, — вона кивнула знову. 

Ми знову піднялися нагору, але в інше крило замку, де були покої Гелени. Агата постукала у двері і, почувши голос господині, яка сказала “Увійдіть”, відчинила їх і завела мене досередини…