5. Артур. "Дозволиш поцілувати тебе?"

Вона мені подобалась. Схоже на те… Спочатку мене це злило, я почувався так, ніби став братом, який вічно вів собі  в ліжко кожну симпатичну служницю. Це її руде волосся… Цей погляд світлих очей… Я завжди вважав себе вищим за подібне, але я жадав її. Жадав цю дівчину так, як нікого ще не жадав. 

Завжди глузував з брата через те, що він тільки на сексі і помішаний, а сам… Виходить, просто жодна дівчина до цього настільки сильно не розпалювала мій інтерес. 

Не хотілось, авжеж, щоб вона знала, що я по факту нічим не кращий за брата. Що зараз, коли вона сиділа навпроти, мій погляд блукав туди, куди не треба. 

Але зовсім ігнорувати ці бажання я теж не міг. І саме тому запропонував зіграти на бажання. 

— До речі, як тебе звуть? — запитав я, все ж змусивши себе дивитись на її обличчя, а не нижче. Бляха, та що зі мною відбувається?

 — Марія, — відповіла вона, довірливо усміхнувшись. 

— Марія, значить, — я кивнув. — Якщо для тебе грати на бажання неприйнятно, чи щось таке, ми можемо грати просто так, — сказав я врешті-решт, бо вона так і не відповіла, чи вона погоджується на мій варіант. Хоча мені хотілось… Хотілось грати саме на бажання. Хотілось торкнутись її. 

 — Давайте, — сказала Марія. — Так, як ви хочете…

Виглядала схвильованою, мабуть, у неї дійсно було якесь бажання, яке вона хотіла здійснити. 

Я дав їй максимально можливу фору. Таку, щоб мій шанс на виграш був мінімальним. Але все одно вона ще не дуже вміла грати. 

Та все ж я вирішив, що маю програти першу гру, що це буде справедливо. 

Тому коли вона королевою вбила короля, я усміхнувся:

— Ти швидко вчишся. Молодець. Можеш загадати бажання. 

 — Справді? — вона виглядала здивованою. — Я думала, ви пожартували про бажання…

— Жарти я авжеж люблю, але я завжди тримаю своє слово, — сказав я серйозно. — Ми грали на бажання, ти перемогла, значить, можеш загадати будь-що. 

 — Я хотіла б… — вона зам’ялася, я думав, що зараз вона попросить гроші або нову сукню, або ще щось в такому роді. — Але Марія раптом продовжила: — Хотіла б знати більше про минуле, може, є якісь такі книги?  Я б прочитала, а потім повернула вам…

— Є, — я кивнув. — Але якщо їх знайдуть у тебе, тебе можуть навіть стратити, ти ж знаєш, — я зітхнув. — Хоча… Є один варіант, при якому тобі нічого не загрожуватиме…

— Який? — запитала Марія з цікавістю. 

— Якщо ти будеш читати їх тут, в моїх покоях, ніхто не дізнається, — я зазирнув їй в очі.

— Якщо це зручно для вас, мілорде,  — тихо промовила вона. — Якщо ні, то нічого страшного…

Моє серце билось частіше поруч з цією дівчиною. Бажання володіти нею було нестерпно сильним. Я ледь-ледь його контролював зараз. А що буде, коли вона буде тут часто? В моїх покоях? На моєму дивані, в моєму кабінеті… Це буде дуже незручно. Я матиму тримати себе залізною хваткою. Я не маю опуститись до рівня брата.

— Зручно, — відповів я врешті-решт, сковтуючи слину. — Зіграємо ще раз?

 — Так, залюбки, — усміхнулася вона. 

Я знову розставив фігури. Тримався, щоб не розгромити її одразу. Щоб гра йшла десь так само, як минулого разу, і тільки в кінці повернув все на мою користь, коли вбив її короля, то поглянув їй в очі.

— Я зараз загадаю дещо… Але якщо тобі буде неприйнятне таке бажання, я загадаю інше, добре? 

 — Добре, — Марія кивнула.  — Я готова виконати будь-яке ваше бажання….

Я сковтнув слину. Хотілось сказати моє справжнє бажання, але я обмежився легшою, мʼякшою версією. 

— Дозволиш поцілувати тебе? — я не відводив від неї погляду…