4. Марія. Гра в шахи

Я була дуже налякана. Розуміла, що почула забагато зайвого, і тепер син короля може навіть наказати вбити мене. Це в гіршому випадку. Хоча то його брат би наказав. а Артур добрий. Отже, просто вижене з замку… І мені таки доведеться піти в монастир…

 — Вибачте, мілорде, — прошепотіла я. — Я не хотіла вас підслухати, це вийшло випадково… Не виганяйте мене, будь ласка…

Мені на очі навернулися сльози. я боялася навіть глянути на нього. Серце часто билося, здавалося, я от-от втрачу свідомість…

— Ну ти чого… — він підійшов трохи ближче і раптом ледь-ледь торкнувся своєю долонею моєї щоки, а потім взявся кінчиками пальців за підборіддя і тоді наші погляди знову зустрілися. — Я так сильно налякав тебе? — його погляд був стурбованим, а від його ніжного дотику я відчула, як по шкірі побігли мурашки.

— Ні, — я похитала головою. — Ви добрий… Але я розумію, що почула те, що мені не слід було чути. і тепер маю бути покарана… Я згодна на будь-яке покарання, тільки дозвольте мені залишитися в замку… 

— На будь-яке? — він продовжував дивитись на мене. — Краще так не казати перед чоловіком, та ще й ввечері… Мало що в голову може прийти. Але не бійся, я не буду карати тебе. Я вважаю, що наші закони хоч і приносять користь в демографічному плані, але все ж це все неправильно. 

Я не знала, що таке той “демографічний план”, але кивнула головою, мені теж не подобалися ці закони.

— Я дуже вам вдячна, — прошепотіла я і вперше підняла на нього очі. — Ви дуже хороша людина, мілорде…

— Приємно чути, — він усміхнувся і ледь облизнув губи, але врешті-решт трохи відсторонився від мене. — Вмієш грати в шахи? Чи в шашки? Чи вас такому, певно, не вчать?

 — Не вмію, — я похитала головою.  — Моя мама казала, що то грішні заняття…

— Хіба може гра бути чимось грішним… — пробурмотів Артур. — Особливо, якщо вона ніяк не впливає на здоровʼя чи ще щось. Все ж, це дурні закони. Мені вони ніколи не подобались. Хочеш навчитись?

Мені хотілося ще трохи побути поряд із ним, послухати його приємний голос, і від однієї думки, що він може ще ненароком торкнутися мене, у мене всередині розлилося тепло…

 — Так, хочу, — кивнула я. 

— Добре, — він усміхнувся. — Я замкну покої зсередини, щоб ніхто не увійшов, добре? Не будеш лякатись? Я не замикаю тебе тут чи щось таке, просто не хочу, щоб сестра чи ще хтось увірвались без стуку. Бо сама знаєш, ігри взагалі офіційно заборонені. 

 — Добре, — кивнула я. Поряд із Артуром мені не було страшно, я відчувала, що він не заподіє мені нічого лихого. 

Артур  поставив на стіл дошку, розставив по клітинках різні фігурки і  став розповідати мені про правила гри, я намагалася все запам’ятати. Він ще похвалив мене, що я розумна. 

— Вчителька в школі теж так говорила, — набравшися хоробрості, сказала я.  — Що якби я була хлопцем, мала б вчитися далі. 

— Вона тебе не обманювала, ти дійсно розумна, — він усміхнувся і на його щоках зʼявились ямочки. — Якщо моя сестра стане королевою, вона змінить закони для жінок. Вона давно над цим працює, готує технічну базу, ну, те, які закони треба змінити і як. Вона теж дуже розумна. 

 — Було б добре, якби жінки теж могли вчитися хоча б повні десять класів школи, — кивнула я.  — Але боюсь, що у вашої сестри нічого не вийде… Чоловіки не захочуть поступатися своєю владою…

— Якщо вона стане королевою, її слово буде законом, — Артур знизав плечима. — До речі… Що як нам зіграти на бажання? Я дам тобі фору. Можеш забрати половину моїх фігур. Якщо виграєш, виконаю будь-яке твоє бажання, хочеш? Але з умовою, що воно має бути виконане між нами. Все ж, інших людей втягувати не бажано, щоб ми не видали себе...