2. Марія. Підслухана розмова

— Що тут відбувається? — запитав Артур, насупившись. — Дівчино, з вами все гаразд? Ви тут по своїй волі? — він поглянув на мене. 

— Я прибирала покої, мілорде, зараз піду, не буду вам заважати, — користуючись тим, що Річард повернувся до брата, я випручалася з його обіймів. 

— Куди ти йдеш, ми ще не закінчили, — Річард вже хотів схопити мене за руку знову, але його брат вмить опинився біля нас і взяв його за запʼясток. 

— Залиш її в спокої. Вона служниця, а не рабиня. А хочеш жінку — одружись. Або йди в бордель, хіба ти там не частий гість? — хмикнув Артур. 

 — О, прийшов повчати мене, — пробурчав Річард. — Такому зануді, як ти, треба було йти в пастори!  Хоча батько тебе не відпустить все одно! А я був би не проти, якби ти самоусунувся з боротьби за престол! 

— Іди, — Артур усміхнувся мені мʼякою усмішкою і я, підхопивши відро з водою, швидко вибігла з покоїв, причинивши за собою двері. 

Не чула, про що вони далі розмовляли, хоча й того, що я встигла почути, було достатньо, аби у мене з’явилася симпатія до  молодшого сина короля, який заступився за мене, звичайну служницю, а не пройшов байдуже повз. Все таки і серед аристократів трапляються добрі люди…

Проходячи по коридору, я зіткнулася з Агатою. Вона з підозрою глянула на мене:

 — Маріє, чому ти така червона? І капелюшок сидить криво? Ти що, забула, що маєш виглядати ідеально? 

— Прошу вибачення, пані, — пролепетала я.  — Мені стало погано, голова запаморочилася, зараз я приведу себе до належного вигляду…

— Добре, поспішай, бо роботи ще багато, — відповіла вона і пішла далі. 

Я з полегшенням видихнула, забігла у свою кімнатку, вмилася і поправила одяг. Подивившись на себе у невелике дзеркало, що висіло на стіні, побачила, що виглядаю вже краще. Я дуже сподівалася, що про той випадок у покоях королівського сина ніхто не довідається. Вирішила, що треба бути ще обачнішою, і прибирати у  покоях господарів, лише коли вони точно кудись поїхали, щоб не зустрітися з ними знову…

Але  чомусь постійно поверталася подумки у ту мить, коли Артур сказав: “Вона служниця, а не рабиня”. Згадувала його ясні сині очі і таку щиру усмішку… Мені хотілося побачити його знову, хай і непомітно для нього. Звісно, я ніколи в житті не буду спілкуватися з ним. Але  просто подивитися на цього чоловіка — хіба це гріх? 

Тому одного ранку, коли я бачила по графіку, що члени королівської родини мають бути на богослужінні у церкві, я зачаїлася за великою статуєю поряд з покоями Артура і дочекалася його повернення. Але він був не сам, а зі своєю сестрою. Леді Гелена була такою ж привабливою зовні, як і її брат, але всі служниці казали, що вона гостра на язик, і що її майбутньому чоловіку прийдеться несолодко, бо королівна зовсім не покірна і про все завжди має власну думку. 

—...Раніше жінки мали всі права, все було справедливо, батько не має рації! — мало не вигукнула вона до Артура.

— Ти ж знаєш, я не те щоб на його боці, — Артур зітхнув. — Але тримати владу важко. Більшість світових лідерів — чоловіки, та і жінок взагалі треба берегти. Можливо, ти зможеш народити дитину, Гелено. Насправді ти ближча до спадку, ніж ми з Річардом. Дитина, яку ти можеш народити, точно буде твоя. 

 — Ну це якось безглуздо, що цінність людини полягає в тому, чи може віона народити дитину! У старі часи цінність кожної особистості визначалася її розумом, лідерськими якостями, вмінням щось створювати, покращувати світ! 

— У старі часи не було такої демографічної кризи, — не погодився Артур. — Королівькому роду потрібен спадкоємець. Я можу зрозуміти рішення батька віддати все в руки того, хто матиме спадкоємця. Але ніхто не змушує тебе народжувати, якщо ти не хочеш. Можливо, першим в цьому взагалі буде Річард. Він жодної спідниці не пропускає. Може, якась з його жінок і виявиться фертильною.

 — Думаю, на те він і розраховує, — пирхнула Гелена. — Наш братик просто трохи схибнувся на бажанні стати королем. Але йому катастрофічно бракує розуму, щоб бути гарним правителем, і в тому випадку, якщо він все ж зробить якійсь жінці дитину, це ще не значить, що він зможе керувати державою. Думаю, батько це чудово розуміє, але йому так потрібен той спадкоємець, що він готовий на все… Адже у його брата вже є онук, тож якщо наш рід не матиме більше нащадків, корона перейде до тієї гілки нашого роду! 

Я й не знала цього всього, слухала дуже зацікавлено. В школі нам майже не розповідали про давні часи, вчили лише грамоті та домоводству,  але вчителька якось мимохіть говорила про те, що обов’язок жінки народити хоча б одну дитину, якщо її благословила Діва Марія. Тепер я зрозуміла, чому нам це вбивали в голови, хоча деякі слова з їхньої бесіди були мені незнайомі, все ж діти короля вчилися багатьом наукам і не були такими малоосвіченими, як я…

Я подумала, що добре було б розпитати у них детальніше про минулі часи, і тут же осмикнула себе. Я не маю видати нікому, що чула цю розмову, що стежила за Артуром, бо тоді мене точно викинуть з палацу. 

Тим часом Гелена продовжувала говорити, але значно тихіше, майже пошепки. Мені довелося прикласти долоню до вуха, щоб почути її слова.

— Через це й наша мати померла, бо батько змушував її народжувати, їй давали всі ті ліки, хоча у неї було слабке здоров’я і вона перенесла багато викиднів… Через цю його зацикленість на спадкоємцях мама і померла молодою… А я не хочу для себе такої долі!