=43=

Прозвучало загрозливо, навіть коли Варвар нарешті вийшов із квартири, залишивши мене саму, видихнути в мене не виходило. Занадто сильно потрясає від його погроз.

І нехай розумом я розуміла, що вагітну він мене не зачепить, шкоди не заподіє, але з іншого боку, повної впевненості у мене бути не могло.

Я ж зовсім не знала його. А те, що все-таки знала, не вселяло жодної довіри.

Варвар жорстка людина. Авторитарна. І напевно, мені зовсім не варто було говорити все те, що я видала на емоціях. Набагато розумніше було б промовчати. Не сперечатися з ним, не доводити.

Ось чому я зовсім не вмію тримати язик за зубами?

Гаразд. Тепер це вже не має жодного значення. Висловилася. Більш ніж достатньо. Назад ці фрази вже не забереш.

Але напевно, це й не потрібно тепер.

Варвар поїхав. Можна сподіватися, що ті термінові справи, які в нього виникли, його сильно відволічуть. Якось розберуся, коли він повернеться.

Взагалі, коли він повернеться, про нашу розмову, що обірвалася, може не згадати.

Ще б мені забути про цей поцілунок.

Губи досі горіли, і я приклала долоню до обличчя, ніби збиралася так стерти собі пам'ять. Хоча б частково.

Але печіння не стало меншим. Напевно, навіть навпаки.

Я похитала головою і прибрала долоню від розпухлих губ.

Більше я не повинна йому цього дозволяти. Цілувати себе і... та про щось більше думки немає!

Час перевалив за північ. Я розуміла, що треба змусити себе прилягти, відпочити. Усе-таки Варвар повернеться. Невідомо, що буде потім. Мені в будь-якому разі знадобляться сили. Для спілкування з ним. Для чергової суперечки, яка у нас практично напевно виникне.

І ще, можливо, для того, щоб відбитися від його поцілунків.

Стоп. Стоп. Стоп!

Не буде в нас жодних поцілунків.

Чому я весь час про нього думаю? І про його губи?

Ні, це від втоми і нервового напруження мені всяка нісенітниця в голову лізе. Ще трохи поблукавши квартирою, я все ж прилягла на диван у вітальні. Довго переверталася, але втома взяла своє, і в певний момент я просто пірнула в темну безодню.

Розбудив мене дзвінок у двері.

Хоча не одразу зрозуміла, що це дзвінок.

Просто настирливий гучний звук, від якого неможливо було звільнитися, який розливався, здавалося б, усюди.

Припіднялася на дивані.

Дзвінок так і тривав.

Варвар повернувся?

Але ж у нього є ключі...

Він би сам відчинив двері.

Значить, це хтось інший. Його мати? Або хтось із охорони? Або... та хто завгодно міг зараз прийти.

Напевно, краще сидіти тихо. Не відчиняти. Ніби нікого й немає.

Зрештою, я нікого не чекаю. А якби Варвар прийшов, то не тягнув би, не чекав би, поки я відчиню.

Недобре передчуття виникло всередині.

Не подобалося мені, як дзвонили у двері. Якось... наполегливо, жорстко, агресивно.

Гаразд. Зараз зрозуміють, що нікого немає і...

Думку додумати я вже не встигла, бо почувся звук дзвоника, що відчиняється.

Тепер мене обпекло.

Ну хіба мало хто це може бути?

А якщо та психована Мадіна знову послала вбивцю? Варвара немає, от вони й улучили вдалий момент.

Часу розмірковувати в мене не було.

Підскочила з дивана. Схопила перше, що мені під руку попалося. Це була масивна сталева ваза.

Причаїлася біля дверей. Під стіною.

А в коридорі вже лунали важкі кроки...

Ох матуся, хто ж це там?