=32=

- Не треба нічого перевіряти, - впевнено сказала я. - Не знаю, чого тобі там хочеться, але мене це зовсім не хвилює.

- Так? - глузливо протягнув Варвар, обпалюючи мене поглядом. - Невже?

- Так, - підтвердила я. - Нікуди ти зі мною не зайдеш. Ні далеко, ні близько. Взагалі, будь ласка, більше не чіпай мене.

- Твої заборони тільки сильніше розпалюють, - усміхнувся він, продовжуючи далі вивчати мене пильним поглядом. - Ти навмисно мене провокуєш?

- Чим це я провокую? - обурилася.

Ну треба ж яке слово він підібрав!

Я? Провокую?!

- Це ти на мене напав.

- Не нападав.

- Ще й як напав, - вигукнула на емоціях. - Затиснув. Застав мене, коли я була зайнята. Спеціально такий момент підгадав.

- Якщо я на тебе нападу, ти це інакше відчуєш, - холодно кинув він.

Звучало як погроза.

Від напруги, від абсурдності й несправедливості всієї цієї ситуації, в якій я опинилася, на очі навернулися сльози.

Як же я втомилася...

Усього одна безглузда випадковість, і все моє життя перевернулося шкереберть.

Вагітна від чоловіка, якого не знаю. Хоча вже знаю, але наше знайомство мене зовсім не тішить. Його коханка намагалася мене вбити і навряд чи вона від цієї ідеї відмовиться в майбутньому. Рідна сестра навіть бачити мене не хоче, віддала перевагу своєму новому залицяльникові.

Жодної близької людини. Одні лише погрози, небезпеки.

Хіба дитина має рости в таких умовах? Діти мають народжуватися в спокої, у радості, у люблячій родині.

А цей Варвар... та він просто моральний виродок, який навіть не вважає за потрібне приховувати, що обов'язково відбере мою дитину.

Не хотілося показувати йому слабкість, але стриматися я теж уже не могла. Тому заридала. Закрила обличчя долонями, кинулася геть. Аби опинитися подалі від нього.

Сил моїх більше немає. Бачити його не хочу. Нічого не хочу.

Звісно, Варвар спокою мені давати не збирався. Попрямував слідом.

- Ти що тут влаштувала? - грубо запитав він.

Опустилася на диван. Абсолютно без сил. Без бажання хоч щось із ним зараз обговорювати.

Досить із мене. Досить від нього натерпілася.

Варвар продовжував щось говорити. Жорстко, різко. Здається, наказував мені негайно заспокоїтися.

Але я більше його не слухала. Наче пірнула обличчям у подушку, продовжуючи заливатися сльозами. Вуха закрила руками.

Слухати його не хотіла. Набрид! Він же мене ніколи не слухає. То чому б не відповісти йому взаємністю?

Так і вчинила.

Однак Варвар із таким станом справ не погодився.

Спочатку мені здалося, що він усе-таки відстав від мене. Але в той момент я в принципі насилу міркувала й усвідомлювала те, що відбувається.

А далі почалося.

Він обхопив мене за талію, притиснув до себе. Обійняв так міцно, що від несподіванки я навіть перестала ридати.

Знову? Після всього?!

- Ні! - закричала. - Пусти!

- Чого верещиш?

- Пусти!

- Заверещала наче сирена.

Я не стримувала почуття. Нехай отримує, що заслужив. А оскільки він продовжив мене безсоромно облапувати, то я йому ще й додала. Від душі. Заліпила ляпаса. Розшкрябала його нахабну фізіономію.

Страху вже не відчувала. У той момент мене вже така напруга переповнювала, що звичні емоції відійшли на другий план. Якщо не ще далі.

- Це всю вагітність тебе так накриватиме? - прогарчав Варвар із явним невдоволенням. - Чи ти завжди була істеричкою?

Даремно він це сказав. Ох як даремно.